Вiдiрвавшись вiд цих думок, Дмитро Iванович почав далi вивчати записник.

Поряд з телефонними номерами стояли i жiночi iмена. Чоловiчих було лише три. Двiчi повторювалося i було пiдкреслено «Келя». Повторювалося й iм'я «Нiна». Потiм Коваля зацiкавив дивний запис: «Кель-Потоцький-300». Можливо, «Потоцький» було прiзвищем якогось «Келя» чи «Колi»; запис був нерозбiрливий — полковнику згадалося, що Потоцький — горезвiсно вiдомо на Українi прiзвище колишнього польського магната. "Кель?" "Кель?" Чому йому здається знайомим це слово? Дмитро Iванович напружив пам'ять. Еге, так, здаєтеся, зветься якась футбольна команда у ФРН — «Kholn». Дивна асоцiацiя! Чи не туди веде ниточка?

Наступний запис ще бiльше здивував Коваля: "Боржок «пана»! Подзвонити в Одесу. Нагадати й Келi, дружба дружбою, а тютюнець свiй!" Виходить, «Келя» — це жiноче iм'я?!

Дмитро Iванович зробив собi виписки телефонiв тих людей, iмена або прiзвища яких повторювались, вирiшивши з ними зустрiтися i поговорити насамперед.

Полковник сидiв у шинелi, не помiчаючи, що в кiмнатi дуже холодно, i тiльки коли у пальцi зайшли зашпори, вiдклав записник, потер руки i пiдвiвся, щоб зачинити вiкно. Потiм попрямував на кухню. З такого ж широкого, з подвiйними шибками вiкна, вiдчиненого ще його колегами з опергрупи, теж тягло холодом.

Покiнчивши з цим, Дмитро Iванович полегшено зiтхнув: шлягери звучали тепер приглушено i гупання над головою нiби стихло.

Полковник iще раз обвiв поглядом маленьку, здавалося, звичайну кухню.

Проте кухня була дуже своєрiдною. Нi дверей, нi будь-якої завiси мiж нею i житловою кiмнатою! Це була квартира повоєнної забудови, коли за спрощеним, надекономним проектом дверей i не передбачалося. Декотрi господарi знаходили «шабашникiв» i навiшували якiсь дверцята, iншi затуляли отвiр в'єтнамськими завiсками з кольорових бамбукових паличок.