Нарешті ми добралися до місць останніх подвигів чудовиська! І, кажучи правду, на судні всі були ніби в лихоманці. Серця билися з страшною силою і готували собі в майбутньому невиліковні розширення. Весь екіпаж був охоплений сильним нервовим збудженням, яке я не можу змалювати. Люди не їли й не спали. По двадцять разів на день усім доводилося зазнавати нестерпних страждань внаслідок якоїсь помилки у вирахуванні або оптичного обману матроса, що був на румпелі. Хвилювання ці, повторюючись безперестанно, тримали нас у такому напруженні, що повинні були викликати реакцію в скорому часі.

І справді, реакція не загаялася виявитись. Протягом трьох місяців — трьох місяців, кожний день з яких здавався нам за сто років! — «Авраам Лінкольн» борознив у всіх напрямках північні води Тихого океану, женучись за поміченими китами, роблячи різкі повороти, несподівано повертаючи з галса на галс

Отже, сталася реакція. Відчай оволодів умами і пробив дорогу невірі. Екіпаж охопило нове почуття, що складалося з трьох десятих сорому і семи десятих люті. Було соромно, що пошилися в дурні, повіривши безглуздій вигадці, — соромно, але ще більше прикро! Гори доказів, що нагромаджувалися один на один протягом року, обвалилися заразом, і кожний думав тепер тільки про те, як би надолужити в години відпочинку або сну так по-дурному витрачений час.

З властивою людському розумові непостійністю від однієї крайності кинулися до іншої. Найпалкіші захисники експедиції зробилися найлютішими ворогами її. Від приміщень для кочегарів настрій цей, поступово поширюючись, дійшов до офіцерської кают-компанії, і, коли б не дивовижна впертість капітана Фарагута, фрегат, безперечно, повернув би остаточно носом на південь.

Однак ці марні розшуки не могли тривати довго. «Авраам Лінкольн» ні в чому не міг докоряти собі, — корабель зробив усе, що від нього залежала. Ніколи ще команда американського корабля не проявляла більшого терпіння і старанності. Вина за невдачу менш за все падала на неї. Тепер залишалося тільки повернутися додому.