— От, Конселю, — сказав я йому, — остання нагода покласти в кишеню дві тисячі доларів.

— З дозволу пана, скажу, — відповів Консель, — що я ніколи не розраховував на цю премію; уряд Сполучених Штатів міг би обіцяти сто тисяч доларів і не став би від цього біднішим.

— Ти правий, Конселю. Кінець кінцем це дурна справа, і ми дуже легковажно вплуталися в неї. Скільки згаяно часу, скільки даремних хвилювань! Ми б уже шість місяців тому могли повернутися у Францію…

— В маленьку квартирку пана, — підхопив Консель, — в його музей! І я розподіляв би уже по класах копалини пана. І індійська свинка пана була б поміщена в свою клітку в Ботанічному саду і притягувала б цікавих з усієї столиці.

— Все це так, Конселю, і я уявляю, як з нас ще глузуватимуть.

— Безперечно, — спокійно відповів Консель. — Я думаю, що з пана сміятимуться. І не знаю, чи сказати?..

— Кажи все, Конселю.

— Я думаю, що це панові по заслузі.

— Справді?

— Коли маєш честь бути таким ученим, як пан, не слід рискувати…

Консель не закінчив свого комплімента. Серед загальної тиші раптом пролунав голос. Це був голос Неда Ленда, який кричав:

— Гей! Ця штука тут, під вітром, проти нас!

РОЗДІЛ VІ

На всіх парах

Почувши цей крик, увесь екіпаж кинувся до гарпунника — капітан, офіцери, боцман, матроси, юнги, навіть механіки, що покинули свої машини, і кочегари, що покинули свої печі. Був даний наказ зупинитися, і фрегат посувався тільки за інерцією.

Тоді була навкруги глибока темрява, і хоч який чудовий зір мав канадець, я запитував себе, як він міг бачити і що він міг бачити. Серце моє шалено билось.

Але Нед Ленд не помилився, і всі ми побачили предмет, на який він показував рукою.

На відстані двох кабельтових од «Авраама Лінкольна», за штирбортом, море здавалось освітленим знизу.