Тут не допоможе мені навіть порох — працювати можна тільки кайлом і ломом. Треба пробити таку щілину, крізь яку можна було б відрубати з грудей діорніса невеличкий шматок, щоб хоч покуштувати, чи годиться воно для їжі. Навіщо марнувати сили на відкопування цілого птаха, коли мені необхідно тільки пересвідчитися, чи буде з нього користь. Удари кайла об величезні льодові стовпи давали такий звук, немов били в московський Цар-Дзвін. А коли цей звук відлунював від льодових скель, то здавалося, наче хтось лещатами стискує мій мозок і прискорює темп биття мого серця.

Нарешті я добрався до грудей діорніса. М'ясо було не таке остисте, як у первісних ссавців. І от з шматком м'яса і з яйцем я поспішив до своєї кухні.

Вимивши казана водою з розтопленого льоду, я посік у нього м'ясо діорніса і розпалив огонь шматками оленятини.

Коли казан нагрівся, я зняв кришку і почав з тривогою нюхати. Запах був приємний, апетитний — нагадував запах смачного гуляшу.

Взяв я ложку і, смакуючи заздалегідь, проковтнув перший шматок. А проковтнувши, почав підстрибувати та витанцьовувати, мов дикий індієць. Шмат м'яса був такий на смак, наче його варили у воді з хініном.

На жаль, і з цього м'яса не можна готувати консервів гуляшу. З моїх знахідок корисними поки що виявилися тільки яйце діорніса та сало птеродактиля. Спробував я зварити й м'ясо птеродактиля, але воно, хоч і не мало нудотного запаху, проте було дуже несмачне, наче м'ясо кита.

Еге, думаю, коли в допотопні часи тваринний світ був отаким, то люди справді мали підставу стати вегетаріанцями (якщо взагалі тоді існували люди).

І нарешті я спробував щастя з первісним ведмедем (Ursus palans). Величезну ведмежу лапу поклав у казан — вона перетворилася на холодець. Смак її не був ні нудним, ні гидким. Цей холодець я розклав по принесених мною бляшанках, які потім запаяв оловом.