Апарат професора клацнув, почулося тихе дзижчання, якому акомпанувало задоволене мугикання Дроббера.

— Так, так, — задумливо протягнув єпіскоп, — а чому ви так довго тримали цей важливий документ у себе?

— Тому, що я думав… Що я думав? Я думав, що пробст… якимсь чином… пробст був…

— Ні! — раптом пролунав громовий голос професора.

— Ні! Не може бути!

— Чого він репетує? — поцікавився єпіскоп.

— Цього просто не може бути! Один елемент! Всього один елемент! — викрикнув професор Дроббер, що свідчило про його надзвичайну схвильованість.

— Невже чистісінька платина? — радісно стрепенувся поліцейпрезидент Шуббарт.

— Платина? — перепитав Дроббер. — Яка платина? Ні, панове, я повинен повторити. Це якась помилка, якась дивовижна помилка! Я неодмінно повинен повторити!

— Хай буде так, — погодився епіскоп і знову повернувся до Шлезке. — Отже, навіщо ж ви тримали цей документ у таємниці сорок років?

— Так, у таємниці! Сорок років! — суворо підтвердив поліцейпрезидент.

— Сподіваюся, це не з корисливою метою? — чемно втрутився в імпровізований допит Штір.

Шлезке очманіло дивився то на одну службову особу, то на іншу й гарячково думав, що краще — щиросердо признатися чи збрехати. Щось надумавши, Шлезке уже було розкрив рота, але саме в цю мить між ним і епіскопом виросла огрядна постать професора Дроббера.

Професор був такий схвильований, що не міг навіть говорити. Він беззвучно розкривав рота, як персонаж німого фільму. Нарешті Дроббер спромігся вимовити окремі слова:

— Шістдесят третій… тільки шістдесят третій, і більше нічого… Мій боже, чистий шістдесят третій… Але звідки, ваше преосвященство? Звідки? Це… Це… Ваше преосвященство, скажіть…