— Не треба! Не треба!

— Що не треба? — підбіг до епіскопа монсеньйор Штір. — Не треба ампутувати?

— Але ж це небезпечно, ваше преосвященство, — перебиваючи один одного, заговорили професори.

— Творець… відзначив… печаттю… нас… — викидав слова єпіскоп. — Ми… зараховані… до сонму…

Як завжди, перший здогадався монсеньйор Штір.

— Стривайте, панове! — закричав він. — Його преосвященство покривається металом так само, як святий Кролліціас. Хіба це не ознака святості!? його преосвященство вважає, що він теж заслужив честі бути святим. Дев’ятсот дев’яносто шостий святий! Боже праведний, яка сенсація!

Лікарі оторопіло вибігли з вітальні.

Історія повторювалася. Зранку в домі епіскопа метушилися люди. Із спальні його преосвященства линув голосний і пронизливий стогін. Було дивно, як такий кволий і слабкий дідуган може так репетувати. Під дверима спальні бігали лікарі, не насмілюючись переступити поріг. Біля дверей незалежно і неприступно стояв монсеньйор Штір.

— Але, можливо, ви дозволите один укол морфію його преосвященству? — кожні п’ять хвилин питав жалісливий Брошке.

Штір заперечливо хитав головою, його преосвященство надривався все більше.

О пів на десяту біля будинку пролунав шум моторолера. Монсеньйор Штір підбіг до вікна, радісно вигукнув і кинувся до сходів. Біля виходу із зали він зіткнувся з здоровенним монахом, який, важко дихаючи, влетів у вітальню.

— Телеграма від його найсвятішості, з Ватікану! — заревів монах, перекрикуючи своїм одчайдушним басом стогони, які доносилися із спальні.

Монсеньйор Штір побожно розгорнув депешу й швидко пробіг її очима. Обличчя його розчаровано витяглося. Він недбало кинув телеграму на підлогу і, не повертаючись до лікарів, сказав ослаблим голосом:

— Можете ампутувати…

Фон Гросс і Міллер, відштовхуючи один одного, рушили до спальні. Цікавий терапевт Брошке схилився над кинутою депешею. Там було написано: «Чи не надто багато святих?»