- Тодi вам треба ходити по вулицi i кричати: "Я фронтовик! Дайте менi траншею!" - сказала Катя i одвернулася.

- Ну, не сердьтесь,- схаменувся Андрiй.

- Ви такий самий егоїст, як i всi чоловiки на свiтi, а я, дурна, вважала вас якимсь особливим...

- Даруйте менi, я погарячкував трохи.

- Добре менi трохи!

- Ну, я винен, Катю. Менi треба було одразу спитати вашої поради. Що менi робити цi два днi?

- Перш за все треба десь влаштуватися,- рiшуче заявила Катя.- Не будете ж ви справдi сидiти отут на вокзалi.

- Тут повинен бути агiтпункт для вiйськовослужбовцiв.

- В агiтпунктi не сплять.

- Тут є ресторан.

- А що в ресторанi?

- Ну... звiдки ж менi знати? Крiм того, в мене е сухий пайок, виданий на дорогу. Солдат нiколи не пропаде, про нього ж турбується держава.

- Держава про вас ще матиме час i змогу потурбуватися, а зараз дозвольте зробити це менi.

- Хiба ж я заперечую! - розвiв руками Андрiй, який тепер навiть вдячний був комендантовi, що той не посадив його вiдразу в поїзд i не розлучив з цiєю рiшучою, невимовно гарною дiвчиною.

Слiпий випадок звiв їх обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав їм бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як коряться люди тому, що має назву: "Доля". I водночас непомiтно навiть для самих себе вони допомагали своїй долi, вони пiдштовхнули її вперед, ще не усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для одного.

В двох готелях, куди поткнулися Андрiй i Катя, мiсць не було, їх заспокоїли, що принаймнi до кiнця вiйни мiсць i не буде, отже, хвилюватися й перешивати з цього приводу зовсiм, мовляв, не варто.

Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути свої теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б па оцi два днi що вiн їх має пробути в Саратовi,