- Знаєте що,- рiшуче сказала вона.- Ходiмте до

мене додому!

- До вас? - здивувався Андрiй.

- А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм немає. Вона померла, ще коли менi було дев'ять рокiв.

- Це ж якось незручно,- завагався Коваленко.

- Але ж вам нiкуди подiтися!

- Є вокзал.

- А на вокзалi агiтпункт...

- Ну хоча б,- кволо боронився Андрiй.

- Так от, нiяких агiтпунктiв! Iдiть за мною - i все! Я вам наказую! Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а ви пiсля свого училища - тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за званням.

- Коли так, то я здаюсь,- жартома пiдняв руки догори Андрiй,- Але в старшого за званням товариша, мабуть, нiчого їсти вдома? Треба б зайти в магазин?

- Ви просто наївний,- засмiялася Катя.- Якi тепер магазини?

- Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.

Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею своїх полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв. В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках. Видно, їх готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв.

Андрiй попросив десять бляшанок.

- Що ви робите? - шепнула йому Катя.- Навiщо стiльки?

- А я їх нiколи ще не пробував,- сказав Андрiй.- Може, вони смачними виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном.

- А коли не сподобаються?

- Солдату має все подобатися.

Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею.

Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не жив нiхто.