_Таня._ Що ти говориш? Вiн же був молодий!

_Еврика._ Мало хто на землi дожив свого природного строку.

_Майя._ Це ви про кого?

_Денис._ Був тут один хлопець. Випадковий знайомий.

_Геннадiй._ Той, з якого ви зробили "вiдбивну"?

_Денис._ Той. Але я невдало пожартував.

_Таня._ Краще б ти так не жартував!..

_Денис_ (до всiх, розгублено). Скажiть, чого вона вiд мене хоче? Може, в мене нiс у сажi?

_Таня_ (тихо). Нiж зачепив печiнку... Певно, вiн дуже мучився...

_Еврика._ А хто не мучиться? I неандерталець мучився у своїй печерi, коли його лев пошматував. Хоч нерви тодi були грубшi. А плем'я жило собi далi, як i ранiше. Хiба що перейшли в iншi печери. За схил гори.

_Лада._ Та сiдай, Таню. Їж, пий.

_Таня_ (розгублено). Як ти можеш зараз?!.

_Денис._ Звичайно, прикро, що так сталося, але мiй день народження не переноситься. Однаково, як Новий рiк або Перше Травня.

_Таня._ Я пiду...

_Денис._ Таню!..

_Еврика_ (затримуючи Таню). Перестань скиглити. Знаєш, скiльки всього народилося людей на землi? Понад вiсiмдесят мiльярдiв...

_Магнiтофон_ (перебиваючи). Тебе не душить ночами власна ерудицiя?

_Еврика._ ...А в наявностi тiльки п'ять. Господь-бог недарма робив усякi потопи, вiйни, мори. Iнакше нам сьогоднi нiде було б ногою стати.

_Таня._ Його вбили ми, а не господь-бог.

_Еврика._ Що значить "ми" ? Це все одно що сказати: "Його вбили жителi нашого мiста". "Ми" давно треба викинути з ужитку. У двадцятому столiттi немає "ми", за яким усе ховається. Є чотири мiльярди "я" i жодного "ми". (Суворо). Якщо маєш на увазi когось конкретно, то кажи. Маєш?

_Таня._ Так...

Мовчанка.

_Еврика._ Що ти сказала? Я не дочув. Повтори!

Таня мовчить.

_Магнiтофон._ А й справдi, може, не слiд сьогоднi... у день смертi...

_Санько-Чорний._ Але ж i поминки зараз можемо зробити. Давайте вип'ємо. Мертвих - у землю, живих - за стiл!