- Будеш менi винен. Можеш вже починати вiддавати солодким.

- Ти ж не їси солодкого, - нагадав Кiнь.

- Я що, руда? Звичайно, їм, - вiдповiла Луїза, трусонувши вогняною гривою.

- Ти - чудо, - засмiявся Кiнь, пiднiмаючи руку - точнiсiнько учень на уроцi - i озирнувся у пошуках офiцiантки.

Насправдi солодкого не хотiлося. Вона давно вiдохотила себе вiд тiстечок i цукерок. То чого ж раптом таке бовкнула? Луїза ще з шкiльних часiв помiтила за собою цю особливiсть: чим бiльше їй подобався хлопець, тим дурнiшою вона робилася у його присутностi. Поруч з тим, у кого була закохана, перетворювалася на тиху, спантеличену недорiку. Проте звабити хлопця або чоловiка у станi “рiвного дихання”, з незначною домiшкою симпатiї до об’єкту, було справою безпрограшною. Звiдкись брався кураж, швидкiсть реакцiї, особливе вiдчуття легкостi життя i нюх на правильний наступний хiд у цiй захоплюючiй грi. I чоловiк не зводив з неї очей як кобра з дудочки факiра. Для успiху їй потрiбна була лише одна умова - легка скороминуча закоханiсть, а не тягуча вагомiсть щохвилинної залежностi вiд iншої людини. От сказав вiн щойно: “Обiцяю тебе чекати усе життя”, а в неї вже й серце впало. А треба було теж вiдповiсти щось двозначне: “Куди ти подiнешся? - наприклад. - Коней на переправi не мiняють”… Щось таке. Був би на мiсцi Коня якийсь iнший Кiнь - так би i сказала. А тут розгубилася, як дiвчисько…

Чого покликав? Чому призначив зустрiч? Можливо, вiн вирiшив за нею привдарити. Вiдсутнiсть серйозних намiрiв наразi була очевидною. Але те, що вiн сказав, коли на столi з’явилися тiстечка, кава та коньяк у пузатих келишках, виявилося цiлковитою несподiванкою.

- Лу, ми не будемо робити програму про казино.

- З якого переляку? - не зрозумiла вона.

- Просто не будемо, i все. Не можу наразi бiльше нiчого сказати.