Чоловік зупиняється, де круча найнижча, трохи пригинається й стрибає. Потім проходить повз замкнені дубові двері білого будинку, на мить затримується під вікнами, захищеними товстими ґратами, кілька разів затягується і, кинувши недопалок на землю, розтоптує його підбором. Широко ступаючи, він прямує до розчиненої хвіртки. Між хвірткою та кам'яницею стоїть величезний берест із густим, розлогим верховіттям, схожим на гай.

Щойно чоловік підійшов до береста, з його тіні несподівано виринула кремезна людина у військовій формі. Це старшина міліції Стоян, цієї ночі він чергує біля військово-геологічного пункту.

Старшина знімає карабін і суворим горловим голосом владно наказує:

— Стій!

Берест рипить то пронизливо, то глухо, наче стогне й зітхає. За Карабаїром знову спалахує блискавка, і тремтливе листя на мить здається золотим у її жовтій заграві.

Людина у формі опускає карабін до ніг і докірливо хитає головою. Той, що підійшов, пригладжує рукою скуйовджене волосся і всміхається.

— Приємної служби, бай Стояне! — каже він постовому і зникає в нічній темряві, ступаючи так само широко й певно.

Старшина Стоян задумливо схиляє голову, підкручує вуса, закидає карабін за плече і сягає до кишені по сигарету. Берест шумить і рипить. Хмари заволокли небо, і темрява така густа, аж старшина не помічає зігнутої людської постаті, зненацька вирослої за спиною. Він виймає пачку і, все ще сумно посміхаючись, порпається в ній, вибираючи най-м'якшу сигарету. Той, що за його спиною, замахується — і старшині враз здається, ніби вогняна блискавка розпанахала небо перед його очима: захитавшись, він падає, мов підтяте дерево.

2

На світанку буря вщухла. Вітер погнав хмари на схід, і над Карабаїром засиніло чисте, спокійне небо.