- Менi пора.

- Може, завтра... чи пак уже сьогоднi сходимо в кiно? - примирливо обiзвалась Надiя.

- Я ж сказав: працюю. - Iван щiльнiше прихилив склянi дверi. - Пишу про цей контакт...

- О, коли б справдi... - не сказала, а проспiвала Надiя, звiвши очi вгору. - Ти б став доктором!

- А може, й стану, - пригорнув її за плечi. - Ну, я пiшов. До побачення.

- Щасливо, упертюх! - Надiя весело пiдштовхнула його до виходу.

III.

А було так. На Лаврськiй дзвiницi Iван приєднав свою антену до позолоченою хреста. Зробити це було нелегко, i наш заповзятець мало не зiрвався вниз, на дзвони. Гамуючи дрiж у колiнах, осiдлав бантину, обiперся плечем об дерев'яну крокву i так дожидався вечора. За його розрахунками, якi згодом пiдтвердились, Сонце своєю величезною масою перешкоджатиме гравiзв'язку, викликаючи завихрення хвиль. Отож, здiйснювати спробу треба було пiсля того, як цей потужний гравiтацiйний конденсатор сховається за обрiй, i то не зразу.

Час минав повiльно, та хiба Iвановi позичати витримки, терпiння? Сидiв, зiгнувшись у три погибелi, перебирав у головi рiзнi варiанти свого звернення до тих, хто сконструював видимий Всесвiт i, певне, доглядає його, як майстер-годинникар свої хронометри. Зрештою, зупинився на iмпровiзацiї думка в нього чiтка, а в якi слова виллється, не має значення. Зрозумiють. Якщо вже вони прилучилися до всеосяжної мудростi, викреслили орбiти електронiв i галактик...

Раптом Iвана охопив страх, пройняв кожну клiтину мозку: як вiн мiг наважитись? Помислити? Отака мiзерна грудочка протоплазми... Це ж тiльки уявити собi... А втiм, як подумаєш, в тому ж то й полягає парадокс незмiрно мале i незмiрно велике зумовлюють одне одного, та iнакше вони й iснувати не можуть. Мале у великому i навпаки - велике у малому. Така дiалектика. То чому ж вiн не може поцiкавитись... Мусить! I тут не якась зарозумiлiсть, а жага мислячої матерiї.