- Та побував i на дзвiницi...

- Ну й що? - її очi зблискували усмiхом. - Випробував свою антену?

Iван вiдповiв не зразу. Крутнув головою у бiк Надiїної матерi, що стояла бiля плити, нiби й не звертаючи на них уваги, трохи виждав, потiм пробурмотiв:

- Та що ж, коли взятися, то можна й голкою тунель пробити...

- Пробив?

- От бач, ти iронiзуєш... - Iвановi брови нахмурились. - А сталася всесвiтньо-iсторична подiя.

- Ну, розкажи, розкажи!- похопилась Надiя, боячись, що вiн образиться.

- Розповiсти? Але ти ж все одно не повiриш. Серед буденщини - раптом велике, яскраве, незвичне...

- Чому ж... - Надiя вибачливо усмiхнулась. - Ми вже готовi до несподiванок.

- Ну, тодi я тобi скажу: менi вдалося, просто пощастило встановити контакт...

- Який контакт? Я ж запитую про твою антену.

- А навiщо ж я її конструював, як не для космiчного зв'язку!

- I що, встановив зв'язок... з тими... суперменами, що вдалися до велетенського експерименту, як ти казав?

- Шукав одних, а наткнувся на iнших... - Iван знову покрутив головою i замовк. Вiдсунув порожню тарiлку. - Я б не заперечував проти чорної кави.

- На кого ж ти наткнувся? - спитала Надiя, пiдвiвшись iз-за столу, щоб дiстати в буфетi банку з розчинною кавою.

- Я розмовляв... - Iван зробив паузу, помiтно було, що вiн вагався, казати чи нi. - Майже годину розмовляв iз своїм двiйником. У нього теж є отака Надiя, тiльки вони вже одружилися...

Надiя так i застигла з чайником у руцi, а її мати, яка нiби й не дослухалася до розмови, сплеснула руками, видивилась на Iвана, тяжко зiтхнула.

- Ой лишенько! Оце домудрувався...

Поквапно вискочила з кухнi, щось бурмочучи про себе. Iван криво усмiхнувся:

- Бач, твоя мама вже повiрила...

- Ти її налякав. Ну, хiба ж можна так жартувати?

- Я не жартую.

- Перестань.

Каву пили мовчки. Iван поглянув на годинника: