Увiмкнув апарат, i тiєї ж митi на нього заспокiйливо поглянуло зелене вiчко iндикатора. Тепер антена могла модифiкувати гравiтацiйнi хвилi.

Кашлянувши раз i вдруге, наче збирався промовляти до тисячної аудиторiї, Iван, прозваний Мудрим, прихилився до гравiфона i почав:

- Гей ви, тi, що в космосi! - У горлi враз пересохло, язик зробився неповороткий. Ех, якби оце хоч ковток води! Заговорив уже не так голосно: Я звертаюся до вас за роз'ясненням, тобто хочу сказати... Людський мозок уже дозрiв, щоб уважнiше приглянутись до навколиишього... Нас цiкавлять кардинальнi питання Свiтобудови... пiдвалини... Ми не якiсь пiддослiднi кролики... Хочемо знати, навiщо увесь цей колообiг, розпад i синтез iз... живої i неживої матерiї...

Iмпровiзацiя виходила трохи недоладна, сумбурна, й Iван пошкодував, що заздалегiдь не пiдготував тексту або хоча б головних запитань. Тодi б не затинався, болiсно добираючи слова.

Чи сподiвався на якусь вiдповiдь? Ще тодi, коли в нього виникла iдея такого контакту, був упевнений, що розмову вдасться зав'язати, а от коли надiв навушники, впевненiсть його похитнулася. Безбережний космос... Якщо i є десь приймач гравiтацiйних хвиль, то яка вiрогiднiсть, що вiн саме зараз увiмкнутий? Клацаючи вмикачем свого апарата, Iван подумав: як це добре, що вiн тут сам, що немає свiдкiв цiєї його... витiвки. Якщо нiчого не вийде, вiн собi пробачить. Мало чого не витворяє людина на самотi... Але ж мусить удатися! Хоч i без надiї, а вiн все-таки сподiвався, вiрив у свою зорю.

Навушники ожили, почувся шум, наче хтось поруч схвильовано дихав. Iван аж озирнувся, затамував подих, напружуючи слух, щоб уловити бодай найтоншу звукову ниточку.

Уловив! Розрiзнив слова!

Не вiрилось власним вухам, але вiн почув:

- Ти вже закiнчив? Усе сказав?

Iван нiби язика проковтнув - не мiг вимовити й слова.

- Чого ж ти мовчиш?

Голос пробивався крiзь шуми, що накочувались хвилями i, здавалось, от-от затоплять його.