- Куранти, - сказав бадьоро. - їх же заводять, чи як ти гадаєш?

- Авжеж. Раз на тиждень, здається.

- Ну й чудово. Треба тiльки дiзнатися, в якi днi й години.

Вони, хоч i голоднi, вештались по музейному мiстечку до самого вечора.

II.

Дзвiнок був тихий, скрадливий, проте Надiя почула одразу. Зиркнула на будильник, що стояв на столику бiля узголiв'я - дванадцята. Хто б це опiвночi? Легка штора на вiкнi набрякла темрявою. Може, щось трапилось? Вона й так ось уже тижнями не має спокою через Iвана, а тут ще й уночi... О, мама вже пошаркала по коридорчику. Перемови, клацнув замок. Чиїсь твердi кроки. Стукiт у її дверi, i мамин iронiчний голос:

- Надю, наречений прийшов!

Невже Iван? Нарештi об'явився... Але чого ж так пiзно? Що скоїлось?

Його з'ява i порадувала, i збентежила Надiю. Iван зайшов знiяковiлий, i навiть винувата посмiшка на його худорлявому лицi не могла приховати внутрiшнього сум'яття i розгубленостi.

- Доброї ночi... Ти пробач, Надю, що я...

Затинаючись, вiн говорив про свою зайнятiсть, особливо вечорами, страшенно за нею скучив, от i наважився прийти, хоч i пiзно.

- Мiг би хоч подзвонити, - осмiхнулась Надiя.

- Навiщо? Поки я добирався, ти ще поспала цiлих пiвгодини. Так i завтра буде, й пiслязавтра, доки не напишу дисертацiї. А що? Нема чого марнувати вечори на зiтхання!

- Краще ночi?

- Ага, пiсля роботи.

Попросила його вийти в коридор, потiм, надiвши легкого квiтчастого халата, спровадила на кухню, де мама вже готувала вечерю.

- Де ж ти пропадав, що так давно не озивався? - спитала Надiя, пiдсовуючи йому яєчню на кухонному столику. - Може, весь час на дзвiницi сидiв?

Її обличчя пашiло - чи то вiд холодної води, чи вiд хвилювання, в голосi чулася легка iронiя. Iван усе це вловлював, милувався нею, а дiвчина нiяковiла ще дужче.