- Холера ясна... - прошепотiв Рудий.

- Мабуть, хтось iз нас в сорочцi народився! - вигукнув Костянтин Федорович.

- Обоє, бiсова личина! - озвався Микола.

Тепер уже їх охопила ейфорiя: були за кiлька секунд вiд смертi i лишилися живi!

Заспокоївшись, почали оглядати обвал. Тим часом буря вляглася зовсiм i новонаметенi бархани застигли в нерухомостi.

Микола Рудий цiкавився мiнералами, - вiдбивав топiрцем камiнцi з окремих жил вiдпанаханої скелi та кидав їх до "геологiчної" кишенi свого скафандра. Новик пильно придивлявся до грубих шарiв породи, вiдбатованих скелею. Сiрi, бiластi, рудуватi, вони нагадували шкуру зебри. Та ось вiн помiтив якусь пляму. Мабуть, смуга осадкових порiд... Так i є - черепашки!

- Знахiдка, друже!

Показуючи дрiбнi уламки черепашок напарниковi, Костянтин Федорович не приховував своєї радостi.

- Ну, хто тепер заперечуватиме, що життя на Марсi було? Хто, я вас питаю?

- А нiхто, холера ясна! - засмiявся Рудий.

Длубаючись у породi, що була колись дном океану, дослiдники навизбирували цiлу жменю черепашок. Потiм зафотографували мiсцину, позначили пiдхiд низкою камiнцiв та й рушили до Бази, бо вже вечорiло, незабаром язики лютого космiчного холоду лизатимуть пiски. А завтра можна розпочати пошуки з самiсiнького ранку.

На Базi, як i слiд було сподiватися, їхня знахiдка викликала фурор. Радiли всi - вiд командира до кухаря: лише за оцими дрiбними уламками давнього життя варто було летiти на Марс! А це ж тiльки початок, будуть ще цiннiшi релiквiї!..

Цiєї марсiанської ночi Костянтин Федорович майже не спав. Крутився на своєму надувному матрацi, марно намагаючись зупинити круговерть думок. Раптом над вухом прокукурiкав пiвень - хрипко, з отим протяжним "а-а-а..." Вiн схопився. Пам'ять увiмкнула цi звуки з далекого сiльського дитинства саме вчасно: на марсiанський обрiй викотився маленький диск золотого Сонця...