- Це кiстка, - сказав Новик якомога спокiйнiше, - скам'янiла кiстка... якогось ссавця.

- Може, Гомо Марсiануса? - засмiявся Рудий. - Так її ж не менше двох метрiв!

Новик повертав костомаху на всi боки, мовчки обмацував (хоч крiзь грубi рукавицi що можна вiдчути?), потiм сказав:

- Даремно жартуєте, колего. Цiлком iмовiрно, що й Гомо... Це гомiлкова кiстка... так, так... А кому вона колись належала, треба буде ще встановити.

- Нiчого собi органiзмик, холєра ясна! - вигукнув Микола, ставлячи кiстку сторч. - Вище нашого зросту! Гомiлочка... Це вже серйознiше, нiж черепашки.

Тiльки пiднявши руку, вiн сягав верхнього кiнця кiстки. Поклав, усе ще дивуючись з такої "холери ясної".

- В умовах Марса, може, це - норма,- зауважив Новик.- А взагалi, Природа конструює ще й не таких гiгантiв... Гадаю, ми тут знайдемо ще дещо...

Маленькими лопатками багато не вкопаєш, а все-таки за кiлька годин марудної роботи вони видобули ще троє велетенських ребер, що очевидно належали тiй самiй особi, кам'яне зубило i шкребок.

Цих знахiдок було досить, щоб на все життя прославити кого завгодно з археологiв, проте Новик був явно розчарований.

- Що з вами, Костянтине Федоровичу? - подивився йому в вiчi Микола. Холєра ясна! Невже ви не радi?

- Я шукав Гомо Сапiєнса... - буркнув Новик.

- А-а...

Рудий швидко змiркував: останки гiгантського Марсiануса Габiлiса* геть пiдривають гiпотезу вченого про марсiанське походження людства.

______________ * Вiд "Гомо Габiлiс" - Людина Умiюча.

Наступного дня Костянтин Федорович занедужав i розкопки провадили вже без нього. Кожну знахiдку, проте, реєстрували: "З поховання, вiдкритого проф. Новиком", наївно сподiваючись втiшити самолюбство вченого. А йому було зовсiм байдуже, глибока апатiя охопила тiло й душу, чоловiк лежав пластом, тупо дивлячись на пластикову обшивку стелi. Вiн, звичайно, знав, яке велике значення для науки мають цi розкопки, i все-таки радостi не було.