- Так i є, померла давно. - Скiльки було їй? - закашлявся Кучеренко, обережно пiдступаючи до трупа. Вiн був гидливою людиною. Вiд самого дитинства. I боявся вигляду смертi. Адже сама смерть нiколи не вмирає, вона завжди жива i, навiть приходячи до чужих, при випадковiй зустрiчi зиркає i у твої очi, натякаючи на майбутнє, жахливо виганяючи з твоєї душi будь-якi проблеми, турботи, роблячи їх дрiбними i несуттєвими... "А ось i я! - нiби нахабно всмiхається вона. - Не забувай!" Вiн i не забував, думки про неї ставали усе настирливiшими, хоч був ще нестарою людиною.
Тому Кучеренко й не пiшов вчитися на медика, хоч юнаком мрiяв про бiлий халат i професорську шапочку. Вiн i на похорони нiколи не ходив, не проводжав в останню путь друзiв, i коли випадково чув траурну музику, звертав на iншу вулицю.
Зараз у цiй задушнiй темнiй кiмнатi бiля мертвої жiнки вiн i справдi забув про всi свої кривди, про недосяжну третю зiрочку на погони, - все на якийсь час втратило свiй сенс.
- Скiльки їй було? - не пiдходячи близько до мертвої, повторив запитання лейтенант.
- За сiмдесят, - вiдповiла крiзь сльози молода Гальчинська. О боже мiй, боже, - прорвало її, i вона затужила тонким голосом: Могла б iще жити, могла б iще!.. Була енергiйна, життєлюбна, молода душею... Тiтонько рiдна, - голосила вона, - що ж ти наробила?! Як же ти нас покинула... Люба наша, рiднесенька...
Шура Хоменкова, теж тихо плачучи, узяла Гальчинську пiд руку. Слiдом за лейтенантом вони, минаючи труп, обережно ступнули в глиб квартири. Сусiдка, проте, так i не зiйшла з порога. Затуляючи рукою носа, похмуро i водночас нiби задоволене дивилася на мертву i час вiд часу оглядалася, пориваючись утекти подалi вiд цього лихого мiсця.