Автобус зупинився бiля розчинених ворiт королiвського замку. Ступаючи на вичовгане камiння просторого двору, куди нiмо дивились вiкна потемнiлого середньовiчного палацу, Микитюк вiдчув якесь дивне хвилювання, обличчя його набрало зосередженого, замкнутого виразу.

Муза спробувала розворушити супутника.

- Поглянь, який пишний будяк! Ти де-небудь бачив такого?

У коридорi палацу красувався вирощений у вазонi будячище - колючий, iз червонястим квiтом угорi.

- Розкiшний екземпляр, - байдуже кивнув Ростислав i знову замовк, нiби прислухаючись до екскурсовода, який розповiдав, що колись у давнину будяки врятували вiйсько шотландською короля: глупої ночi вороги наблизились до сонното табору, але, натрапивши на будяки, вкололися i скрикнули... Потiм був заснований навiть орден Будяка...

"Про що вiн думає? - силкувалась вiдгадати дiвчина, проймаючись його настроєм. - Може, цей будяк нагадав йому гiмалайську колючку?" Сходи, зали, прикрашенi скульптурами, картинами, гобеленами.

- А оце кiмнати Марiї Стюарт...

Слухаючи розповiдь про трагiчну долю королеви, Ростислав стискував Музин лiкоть, а коли всi рушили далi, затримав дiвчину, подивився їй просто в вiчi i випалив:

- Кохаю. Станеш моєю?

- Тобто як це? - заклiпала вiями Муза.

- Ну, дружиною...

I такий у нього був урочисто-рiшучий вигляд, що Муза наледве стрималась, щоб не розсмiятись.

- Ви ж мене ще не знаєте, Ростиславе, - несамохiть перейшла на "ви". Навiть iменi...

- Музо!

- Це так мене батько прозвав, як пiдросла. Насправдi ж моє iм'я Марiйка.

- Марiйка?! Муза-Марiйка... Який збiг: ми в покоях Марiї!

- Ради бога, на нас звертають увагу, - тихо промовила Муза, рушаючи до виходу. - А ще мушу сказати - на господарку зовсiм не надаюся, до того ж вередлива...

- Аби тiльки не злюка.

- ...Пещена...