- Не смiйтесь, кожен має електромагнiтне поле. А у вас воно особливо сильне.

- Комплiмент? Дякую.

В їхню розмову раптом втрутився динамiк:

- Увага! Товариша Микитюка просять зайти в медчастину. Повторюю...

- От невчасно... - зiтхнув Ростислав. - Ну от що, посидьте, я миттю. Це ж поруч. Добре?

- А як прийдуть твої... вашi?..

- Та їх не буде до пiзньої ночi! Доки бар не зачиниться.

Микитюк подався, хряпнувши дверима. Муза пiдвелася поглянути в iлюмiнатор, та її так хитнуло, що аж скривилась вiд болю. "Проклятущий мозоль", - подумала сердито i всiлася на лiжко, почала знiмати панчоху...

Несподiвано до каюти повернувся Ростислав, мало не застав її за цим заняттям.

- Ой, пробачте! Забув узяти "їжачка"...

Муза знiяковiла, засоромилася власних рухiв, але спромоглася на жарт:

- Я вже поклала спати цю колючу тваринку... Микитюк усмiхнувся, вхопив коробочку i, балансуючи, кинувся до дверей.

Едiнбург! Ростиславовi чомусь давно мрiялось побувати в головному мiстi далекої вiд України, але манливої Шотландiї. Уявлявся Едiнбург бiлокам'яним юрмищем палацiв у високостi, мiж голубим небом i морем. Тепер ось, їдучи його вулицями в автобусi, вiн бачив, що переважають темнi тони.

- В моїй уявi вiн поставав слiпучо-бiлим, цей Едiнбург, - обiзвався до Музи, що невiдривно дивилася у вiкно.

- Вiн такий i був, це кiптява. Столiттями ж у печах топили вугiллям, а димарiв он, бачиш, скiльки!

Справдi, димарiв - тьма-тьмуща. I жодного круглого, всi призмоподiбнi, наче грубi дошки.

- Кiптява столiть.

-Аз деяких будинкiв уже змили сажу - он якi свiтлi, - продовжувала Муза. - Поглянь, ось почали...

Микитюк i сам уже побачив величезний будинок, що плив їм навстрiч, частина фасаду вже очищена, мала колiр слонової кiстки.

- Так, так. Отже, я бачив Едiнбург... колись, - усмiхнувся Ростислав.

- Наш мозок здатний творити дива... - зиркнула на нього весело i додала його словами: - Все це дуже складно.