Ростислав гаряче перебив:

- У тебе добра душа i чуле серце - я одразу вiдчув. Мовчи, мовчи, ось моє прохання: завтра вiдвiдаємо фортецю - отам i скажеш усе. Домовились?

Муза-Марiйка нiчого не вiдповiла, лише в глибинi її очей закоханий Микитюк помiтив теплий усмiх. Взявшись за руки, подалися сходами вниз наздоганяти групу.

Едiнбурзька фортеця прилiпилась на високiй скелястiй горi, нiби орлине гнiздо. Є чим помилуватись у музеях. Тут виставлено скарби шотландських королiв - витвори митцiв, чиї iмена втонули у глибинi столiть. А який краєвид притягує очi!

Захопленi туристи жваво розмовляють, фотографуються, один тiльки Микитюк мовчазний, бродить, як сновида. Нiщо його не цiкавить - нi коропи, нi мечi. Тупий меч суму, як сказав би Шекспiр, ударив його в самiсiньке серце: на екскурсiю до фортецi Муза не поїхала. Передала через сусiдку по каютi, що нездужає. Хiба ж не ясно - дипломатична хвороба...

- Звернiть увагу на це вузеньке вiкно. Воно виходить на дорогу... долинав голос перекладачки. - Рятуючись вiд змовникiв, Марiя Стюарт передала дитину через оце вiкно вiрним людям, що ждали внизу. Так. вiкно дуже високо. Дитя спустили в корзинi на мотузi. Це був майбутнiй король Англiї Якiв Перший...

Микитюк скрушно зiтхнув. Як вiн сподiвався, як хотiв саме тут почути вiдповiдь на своє Признання! Марiя, Марiйка...

Сходячи крутосхиллям униз, де на майданi стояли автобуси, урезонював себе: ти її уподобав, а вона? Хiба їй обов'язково вiдповiдати взаємнiстю? Чоловiчий егоїзм. I все-таки... помилився? Чи, може, в неї хтось є? Справдi, що вiн про неї знає? Ну, зовнiшнiсть гарна, рухи, вираз очей... А далi? Чи, може, саме оце незнання i притягує? Ет, краще не думати про це, зовсiм викинути з голови.

I все-таки невiдомiсть ятрила, не давала йому спокою. Нехай би вже сказала одразу, навiщо ця психопiдготовка?

Мiсце в автобусi бiля нього пустувало, пустувало воно i наступного дня, коли їхали в Глазго.