- Щось надзвичайне. Хоча б показали цю дивовижу!

Микитюк не любив допускати стороннiх очей i рук до своїх експонатiв, а тут одразу i з радiстю погодився.

- Ходiмо!

Iз смiхом i жартами перейшли хитку корму. На боковiй, заскленiй частинi палуби вхопилася за його лiкоть, щоб не впасти. Зупинилися, враженi величним видовищем. Червоний, нiби набухлий кров'ю, диск Сонця то рiзко пiднiмався вгору, тягнучи за собою стiну розбурханого моря, то падав униз, i хвилi з шумом вiдступали, даючи йому мiсце.

- Розгулявся шторм... - з острахом i захопленням сказала Муза. - Аж Сонце пiдкидав.

- I ловить, наче золоту рибу. А якщо без поезiї, то в такий спосiб свiтовий океан дихав, насичується повiтрям.

- Без поезiї життя не цiкаве, - зауважила Муза. - Пам'ятаєте, у Тичини: "Всесвiт наш - це дивна казка..."

Отак вони й стояли, зрiдка перемовляючись, слухаючи шум наростаючого шторму, аж доки Сонце пiрнуло у хвилi i бiльше не показувалось. Сумовита задума охопила дiвчину, їй знову здалося, що вона вже колись спостерiгала подiбну картину, переживала схожий душевний стан.

А Ростислава осявала радiсть: нарештi зустрiв дiвчину, яка iмпонує йому i, здається, зацiкавилась "ним. Правду кажучи, вiн запримiтив її ще на початку цього круїзу, тiльки не наважувався зазнайомитись. Спасибi, допомiг товариш Випадок. Та, мабуть, до цього йшлося, обоє жили передчуттям майбутньої зустрiчi, i ось лiнiї їхнього життя нарештi перетнулися на цьому кораблi. Ростислав i ранiше не нарiкав на долю, а зараз душа йому повнилась музикою, i це було так незвично, що вiн аж розгубився. Червонiв, не знав, де подiти свої руки.

- Сонце зайшло. Ходiмо?

Дiвчина здригнулась, мовби з несподiванки, але одразу опанувала себе.

- Ми йдемо, йдемо та нiяк не дiйдемо, - усмiхнулась.

Микитюк вiдчинив масивнi дверi, тримав їх, доки дiвчина не переступила високий порiг, а тодi причинив, долаючи натиск вiтру, i повiв її сходами вниз - у тепло i свiтло довгою коридору. В їхню каюту шум шторму майже не долинав. "Хлопцi вже, певно, в барi, - подумав, - це якраз добре, а то почнуть кпинити..." Увiмкнув свiтло - ой, леле! - все, що було на столику, тепер валялось на пiдлозi, килимок притрушений iндiйською кавою, а банка, певно, закотилась пiд лiжко.