Вона так заразливо смiялася, що й Iмпет не змiг стримати посмiшки, а малий Вад, зиркнувши па них, загиготав i застрибав на однiй нозi.

- Ти маєш рацiю, Кенi, - сказав Iмпет, - строк не малий, якщо мiряти людським життям. Але ж вiн пройде? Промине? Припустiмо, сто чи бiльше поколiнь ще зможуть прожити на цiй планетi. А наступнi?

- Наступнi щось вигадають. Може, отак, як ми, полетять у космос. Галактика велика, притулок для життя знайдуть...

- Iмовiрно. Але ж тут ще навiть металургiї нема, кам'яний вiк.

- А ми хiба не зробимо внеску в прогрес? Тепер це ж i наша планета. Ми все одно збиралися переселитись...

- Та збирались, тiльки ж не з такою перспективою.

- А менi тут гарно! Сади, озера, гаї... Птаство i квiти... Навколо стiльки краси! Вiдкинь, Iмпете, свiтову скорботу - це химери. Серед такої розкiшної природи нудитися протипоказано.

Кенi озирнулась навколо - чи нiхто не бачить? - i раптом поцiлувала чоловiка. Iмпет був радий, що не засмутив дружину, i водночас розчарований таким її оптимiзмом.

- Зрозумiй, Кенi, - без мети життя втрачає сенс.

- Я це розумiю, i навiть у цих умовах, в яких ми опинилися, можна вiднайти мету, але до чого тут центральне свiтило?

Обличчя Iмпета спохмурiло, брови зiйшлися докупи.

- Як тобi сказати... Свiтило i планета - стiйка система, i ось її рiвновага порушується. Негативний космiчний фактор зростає, згодом вiн стане вирiшальною силою катастрофи. Хоч трагедiя i вiддалена у часi, а вже кидає зловiсну тiнь. Уяви: з полюсiв льодовики сягнуть до екватора. Лютий холод понищить, насамперед, рослиннiсть, поля i лiси сховаються пiд бiлим покривалом, навiть моря й океани...

- Та перестань, - замахала руками Конi, - мене вже проймає дрож.

I тут у розмову батькiв устряв малий Бад. Хлопчисько увесь час дослухався, про що вони говорять, своєрiдно засвоював iнформацiю, аналiзував. Коли батько змалював страхiтливу картину загибелi планети, малий не втерпiв: