Соул, звичайно, заперечувала, i це було щиро: вона себе майже не знала, за роботою їй нiколи й угору глянути, не те що в люстро, але вiд слiв художника теплi хвилi пробiгли по тiлу. Якi приємнi дотики його пальцiв до її руки!

На дорiжцi знову з'явилася Фаннi, але чомусь сама. Розгублений вираз її обличчя одразу ж стривожив Соул. Вона заспiшила навстрiч подрузi.

- Що сталось?

- Та, власне, нiчого особливого... - нiяково посмiхнулась Фаннi. - Вiн ненадовго... у справах...

- Ти щось недоговорюєш. У яких справах? Може, посварились?

- Та нi, справдi вiн подався... Щось термiнове... - вже лагiднiше промовила Фаннi i додала, дивлячись на художника: - Побiля Ажурового мосту.

Соул пополотнiла: там, одразу за Ажуровим мостом, їхня лабораторiя!

Безпорадно i водночас благально поглянула на подругу i на художника:

- Я мушу теж вiдлучитися!

Оце "вiдлучитися" пролунало чи не на весь парк.

- Що з вами? - Художник вхопив її за обидвi руки. - Заспокойтеся.

"Значить, так i є, - майнула в неї думка. - Змова, Чорна Троянда... Яка ницiсть!"

Вiдчайдушно рвонулася в бiк магiстралi. Була така обурена, що нiякого страху вже не вiдчувала. Одна думка палила їй мозок: лабораторiя в небезпецi! Той понурий тип уже, певно, там...

- Зажди, Соул! - гукала Фаннi. - Ми з тобою!

Соул побiгла ще прудкiше.

- Що за панiка? - обурювався художник.

А Соул - поза кущами, помiж деревами - птахою летiла до рятiвної магiстралi. Ось уже вилискують рухомi стрiчки, ще зусилля - дiвчина скочила на крайню. Помiтивши, що загубила один черевик, скинула й другий. Було нiяково босiй, та вона не зважала: в головi боляче дзенькали дзвони тривоги: лабораторiя! Лабораторiя! Невже вся їхня праця пiшла прахом?! Проклятi дебiли...

Перебiгла на найшвидшу стрiчку, але не вхопилась за поручень, не стояла, як iншi, а пробиралась помiж людьми все вперед i вперед. Ех, чи встигне?.. Огидний Мовчун... От би застукати!