- Не падай духом, закiнчите програму - вiдпочинеш. I не треба на цьому зосереджуватись, зрозумiла? Робота - найкраще джерело енергiї. - Старий спробував усмiхнутись.

Соул вiдчула за собою чиєсь дихання, краєчком ока побачила художника i Фавнi. На мить їй стало нiяково.

- Ми пройшли бiльше, анiж лишилось... От якби ще обiцяний мiкроскоп...

У вухах Соул зненацька зашумiло, перед очима засiрiла мла, i навiть власний голос звучав глухо, як за стiною. Хотiла ступнути до крiсла, та забракло сили. Вiдчула мiцнi руки художника, що не дали їй впасти. Передихнула i аж тодi докiнчила:

- Менi здається... якщо там... колись... з'являться хорошi люди... то ми попрацювали не марно.

Батько щось вiдповiв, щось запитував у Фаннi, давав iнструкцiї молодим людям, - Соул не дослухалась, її огорнула дрiмота, дiвчинi приємно було вiдчувати тепло чоловiчих рук, думки плутались: гени... фермент... безсмертя...

Так i заснула.

III.

Озеро було напрочуд спокiйне - жодної хвильки! - i Соул, що сидiла на носi човна обличчям до всiх, здавалося, нiби вони пливуть у небi. Он далеко внизу бiлiє хмарина. З кожним порухом весел вона гойдається, от-от хлюпне через борт.

Соул тiшиться, як дiвчинка. Ця бiла хмарка, що нагадує далеку галактику, i золотий вiд осiннього сонця лiс на тому березi, такi любi обличчя друзiв, - усе бадьорить, улагiднюе душу. От тiльки вимушена бездiяльнiсть... "Новий мiкроскоп буде готовий не ранiше, як через пiвроку, - сказав батько, - а тобi треба змiцнiти..." Вiн, звичайно, має рацiю, сутичка з диверсантом таки вiдбилась на нервовiй системi, але ж i байдики бити...

- Соул знову думає про генетичнi коди, - обiзвався Мовчун.

Художник, налягаючи на весла, запитливо поглянув на неї.

- Коли впораємось з програмою, тодi... - Хотiла сказати щось веселе, але не вийшло, голос, несподiвано для неї, пролунав кволо й сумно; всi знiтилися.

- Ну... а багато ще лишилося? - спитала Фаннi з корми. I додала, нiяково усмiхнувшись: - Якщо це не таємниця.