Не вiдриваючись вiд окуляра, старий Му пробурмотiв:

- Нoва... Нoва, та якась загадкова.

Його пильне, натреноване око вiдразу помiтило, що ця Нова незвичайна як свiтiнням своїм, так i формою.

Один за одним дивилися в окуляр, i чим довше спостерiгали, як Нова розростається в якусь потвору, тим дужче їх охоплював страх. Такого ще не було...

Звiдки ж вони могли знати, що то зовсiм i не зiрка спалахнула, що то вибухнула ядерна зброя планети Земля, виведена в космос! Людство Землi домовилось i викинуло геть страхiтливi заряди...

Поки небесний спостерiгач марно сушив собi голову над цiєю загадкою, Тан i Ти одразу збагнули, що сталося. Це ж Дух отак гнiвається на зарозумiлого Му. Хiба їхнi вуха не чули, як вiн зневажав Духа?

Одного позирку їм було досить, щоб порозумiтися. Пiдiйшли до нього, сопучи. Му одхилився вiд окуляра i скрикнув:

- Погляньте, вона зникла! Її нема...

Цi слова, немов iскри, запалили їхнiй жах, несамовитiсть i лють. Просичали бойовий згук, ущепiрились старому в плечi та й потягли до балюстради. Астроном чомусь не випустив iз рук Палицi, наче прирiс, тоненькi ноги плутались у полах, i, може, тому не боронивсь. Вони недовго й вовтузилися з ним - стягли на кам'яний бар'єр i зiштовхнули вниз. Поли халата залопотiли, наче велетенськi крила, Тан i Ти вжахнулися: а що, як полетить у небо? Та важка Палиця потягнула додолу. Почувся зойк, i старого Му ковтнула тьма.

Змовники вiдiтхнули. Проте радостi на їхнiх блiдих обличчях не було, скорше розгубленiсть i втома.

- Я давно помiтив... - прошепотiв Тан i замовк.

- Дух розгнiвався на нього, - хитнув головою Ти.

Непомiтно їх охоплювала тривога. Як то вони будуть без наставника? Старий Му багато знав i намагався те знання передати їм. Тепер лишається коробка. Може, зласкавиться Дух.