- Бачиш, Їлено, менў здаеться, що тў моў витвори тобў не сподобаються.

- Чому ж?

- В кожному з них - брутальнўсть, жорстокўсть, аварўў й катастрофи, вбивства й вўйни, потоки кровў ў лайки, болю та смертў. А ти - ти... Ти така нўжна, жива й життерадўсна. Ти - повна протилежнўсть всьому цьому.

- То навўщо ж ти таке пишеш? Чому б тобў не спробувати написати щось зовсўм протилежне?

Юрўй знову зўтхнув.

- Пробував, - сказав вўн по паузў. - Не виходить. Я просто не можу собў уявити, що _в_с_е _ц_е_ може добре скўнчитись.

Їлена здригнулась.

- Ў все ж, розкажи!..

Юрўй знову помовчав, мўцнўше обняв дўвчину й тихо почав:

- Через багато-багато рокўв пўсля того, як ядерний вихор розвўяв по стратосферў своўх творцўв, як в пекельному полум'ў згорўла бўльша частина бўосфери, а поверзня планети вкрилась склянисто-зеленими, на диво круглими вирвами, пўсля того, як цивўлўзацўя людей зазнала найбўльшого за всю свою ўсторўю краху, через кўлька столўть пўсля найбўльшоў катастрофи - життя на Землў все ще ўснувало...

Ровер м'яко гойднувся й зупинився за кўлька крокўв вўд протоки. Густа свўтло-жовта трава вкривала берег ў годў було розрўзнити, де починаеться вода. Лише далў, на глибинў приблизно в пўвметра, з-пўд суцўльного рослинного килима проглядали темно сўрў мўнливў вўконця, а ще далў втикалися цупкў стовпчики очерету. Вўтерець ледь колихав ўх, шурхўт то завмирав, то посилювався.

Власне, назви були умовними. Трава була бўльш схожа на товстий шар цупкоў вовни, очерет - на металеву дротину з широким, але часто-часто подўрявленим листям. Й лише вода здавалась звичайною.

- Хотўв би я знати, якому цу дурневў вистачило тями поставити тут ретранслятор!

Чоловўк, що пробурчав цў слова, легко вистрибнув з машини й зробив кўлька крокўв по травў. Пўд ногами захлюпало.

- Я поставив, - спокўйно промовив другий, порпаючись у транспортному вўдсўцў.

Першиў закашлявся.