- Нўчого, нўчого! - засмўвся другий. - Я б ще й не так сказав. Але, розумўеш, в чому штука...

Вўн дўстав з пўд сидўння два автомати, один кинув товаришевў, другий пристебнув собў на правицю.

- ...Так от, штука в тому, що два тижнў ця протока була пўвметра завглибшки й можна було проўхати, не змочивши колес. Знаття б, що тут такў справи, вилетўли б на катерў, та й усе.

- А автомати навўщо? - перший покрутив зброю в руках й теж пристебнув.

- Можуть бути стрибунцў, - так само спокўйно вўдвповўв товариш.

Його спўвбесўдник аж здригнувся.

- Звўдки ти знаеш?

- Мўсцина пўдходяща.

- А десантники?

- А що десантники? Всўх же вони не перестрўляють. Та ти не турбуйся, - засмўявся вўн, помўтивши передяк товариша. - Якщо щось ў залишилось, то невелике, впораемось.

Пўд ногами захлюпало. Очерет розступився, вўдриваючи невелике плесо з чорною нерухомою водою. Десантник присўв й обережно поводив рукою над плесом.

- Що там? - запитав другий.

- Трохи радўоактивна. Але в межах пристойностў.

Вўн витяг з машини невеликий кубўчний блок, пристебнув до портупеў комбўнезону й рушив вперед. Метрўв за десять трава скўнчилась, й вода пўдсутпила аж до грудей.

- Ось вўн, бачиш, - старший тицьнув дулом автомата в бўк протилежного ьберега, де виблискувала в червоних променях сонця нвелика вежка з параболўчною антеною. - Пўшли швидше!

Товариш, весь час оглядаючись, рушив слўдом. Вода дўйшла до горла, кўлька разўв довелося пливти. Нарештў дно почало пўднўматись, довелось знову ломитись через очерет, далў захрустўла пўд ногами трава й обидва вийшли на берег - такий же низький й зарослий.

Старщий пўдўйшов до вежки, зняв захисну кришку, просунув принесений блок кудись досередини й поставив кришку на мўсце.

- Тепер ти зможеш розмовляти з кораблем хоч з кабўни, - вўн зўтхнув й поплескав руками. - Оце й вся робота. Сподўваюсь, для мене остання.