- Сходжу-но я, Одновушку, до пустища, - вiн лагiдно поторсав звiра за писок. - Давно треба сходити, а я все лiнуюся.

Вiн звернув на стежку, яка вела через лiс, до пустища, де сiм рокiв тому причалив його кораблик i де й досi "чергували" прилади автоматичної гелiостанцiї, - Зiрка, на лихо, трапилась нестабiльна.

"Чому - трапилась? - подумав iз незрозумiлою гiркотою Iмпровiзатор. - Ти сам обрав її. її та ось цей уламок, що його i планетою назвати не можна... Сам! Усе сам".

Думки це були незвичнi, як i напад туги, як i непроханi спогади. Ранiше їх не було. Ранiше все було гранично зрозумiло. Тепер, коли минуло сiм рокiв... Що ж змiнилося? Що викопав iз глибин душi самоаналiз, звичка до якого є для Iмпровiзаторiв життєвою необхiднiстю? Що вiн викопав? Черговi дурощi чи неминучу мудрiсть, що неминуче наздоганяє всяку мислячу людину? Якщо це мудрiсть, то чого йому не вистачає в своєму рукотворному Раї? Спостерiгай, розмiрковуй, вiдпочивай...

Нараз Кiм чомусь пригадав своє прощання.

Вiн сам вибрав Зiрку i, коли корабель-матка випiрнув поблизу неї iз пiдпростору, почав квапливо збиратися.

Генрiх, командир корабля, його давнiй приятель по третьому й четвертому життю, вперто мовчав, i це мовчання розсердило Кiма:

- Я знаю, про що ти думаєш, - сухо проказав вiн. - Обов'язок... творчiсть... Нема нiчого вищого, нiж творення життя... учнi Великого... Ти забув, що я вiльна людина i тому маю, окрiм обов'язкiв, силу-силенну прав. Я вибрав iз них одне - спокiй, вiдпочинок, назви це як завгодно. Адже ти не будеш заперечувати...