- Тринадцятий, ось вiн, перед вами, - Iскра вказав Марiї на матовi низькi дверцi.

- Щасливий номер. Але поспiшiть, - капiтан легенько пiдштовхнув дiвчину до дверцят.

- А що, хiба вже всi?.. - Марiї перехопило подих. Вона обвела очима однаковi дверцi, що займали всю окружнiсть бiозалу.

- Всi, крiм Стафо. Вiн має прибути сюди на аварiйному ескалаторi.

- Дозвольте менi почекати його? - тихо сказала Марiя.

- Нi, нi, про це не може бути й мови. Вам ще слiд приготуватися i прийняти синтованну, а у вас залишились лiченi хвилини. - Капiтан подивився на годинник. - За чотири хвилини вимкнуться ведучi дюзи, i на "Ренату" навалиться страшенна вага.

Капiтан пiдбадьорливо посмiхнувся Марiї i зачинив за нею дверцята.

Швидко роздягнувшись i акуратно склавши одяг, Марiя ввiйшла у синтованну. Струмочки циркулярного душу впали на неї, у вухах зазвучали хвилi музики. Iз тисяч отворiв у стiнках били сильнi й злi струменi. Та через кiлька секунд тiло Марiї уже стало нечутливим до них: поступово, за складною, спецiально розрахованою для Марiї кривою, вона насичувалась iонами, що дiяли на органiзм, як наркотики.

Марiя не втрималась, похитнулась, i гнучкi щупальця кiберсхеми бережно пiдхопили її. Марiя знала, що через кiлька хвилин цi ж щупальця виймуть її, уже напiвсвiдому, iз синтованни i легенько опустять у бiованну - залишиться над рiдиною лише пiдборiддя. Вона ще дихатиме, але все рiдше i рiдше. А рiвень рiдини в бiованнi мiлiметр за мiлiметром пiднiматиметься вище i вище... i потiм... потiм провалля в мертвий сон.

I тi ж автомати покличуть її до життя, коли мине час, що дорiвнює сорока земним добам.

"Цiкаво, в якiй кабiнi Стафо? От коли б у сусiднiй..."

Коли Стафо переконався, що Марiйки у вiдсiку немає, його в першу мить охопила радiсть: значить, вона вiдчинила люк i тепер перебуває в бiозалi. Але, мимоволi глянувши на годинник, не стримав крику - уже минуло п'ятнадцять хвилин, як вiн залишив штурманську рубку. Отже, п'ять хвилин тому реле часу намертво замкнуло всi бiованни...