"Ех, конструктора б сюди", - з люттю подумав Стафо.

Нарештi, двiчi зiрвавшись з першої ж насiчки - падав так, що аж перехоплювало подих, - Стафо здогадався ставити ногу на одну насiчку i потiм уже пiдтягатися до другої, сусiдньої. Дуже заважав комбiнезон, роздутий, як подушка. Але Стафо не наважувався випустити з нього стиснене повiтря. Вiн чудово розумiв, що тiльки завдяки стисненому повiтрю вiн витримує перевантаження. А прискорення сили тяжiння - штурман це вiдчував- дедалi зростало. I тому треба було поспiшати. Якщо вiн зараз не вибереться звiдси, то буде живим похований, розчавлений власною вагою в цьому жахливому гравiтацiйному мiшку.

Дiставшись насiчки, Стафо поставив на неї ноги, мiцно обхопив руками блискучу штангу. Понад усе вiн боявся зiрватися: впасти з другої насiчки означало б неминучу смерть. Згодом Стафо нiяк не мiг пригадати, як вiн дiстався штурманської рубки. Останнi метри шляху вiн перебував у якомусь забуттi, i на гранi свiдомостi його утримував тiльки бiль у долонях, що перетворилися в суцiльнi кривавi пухирi.

Ледве залiзши в штурманське крiсло i ввiмкнувши протиперевантажувальну систему, Стафо вiдчув полегшення. Але це тривало якусь мить. Знову почав мучити нестерпно величезний тягар.

Прокинувшись од важкого забуття, Стафо поворушився в крiслi, влаштовуючись позручнiше. Дихалось важко, в грудях хрипiло.

Роб! Роб! Як вiн мiг забути про Роба! Стафо натиснув кнопку виклику, i за кiлька хвилин у штурманську рубку вкотився Роб.

- Де ти був, Роб? - спитав Стафо повiльно, насилу ворушачи розпухлим i важким язиком.

- У кают-компанiї.

- Що ти робив?

- Лежав.

- Лежав? Чому?

- Не мiг пiдвестися - щупальця пiдгиналися.

- А зараз?

- Стало лiпше.

"Ось що означає самонастроювальна система! - подумав Стафо. - Вона автоматично пристосувала Роба до умов пiдвищеного тяжiння. I чому людський органiзм такий недосконалий!"