Барвицький заскрипiв зубами, а потiм безсило опустив голову. Дарма! Треба стерпiти цю страшну образу!..

Того ж вечора Мерi одержала коротенького листа:

"Дорога Мерi, термiновi справи затримують мене. Побачимось через три тижнi.

Святослав".

Пекуча сльоза покотилася по щоцi Мерi. Пiдходив страшний час розлуки...

ПРОЩАННЯ

Минали днi за днями, краячи душу Мерi. Пiд серцем ворушилася дитина Святослава. Мерi чомусь була впевнена, що народиться син, i вiд цього її думи були ще трагiчнiшi. Що робити? Що придумати? Бiдна її голова! Значить, чари жiночi безсилi втримати на Землi неспокiйне серце, значить, є щось в чорнiй небеснiй безоднi, що таке близьке його буйнiй душi. Що ж це?

Вiдповiдi не було. Тiльки сум та сльози су шили прекрасне її лице...

Третього липня до неї заїхав Копилов. Вона його впiзнала i дуже зрадiла.

- Де ж професор? - пiсля привiтання запитав академiк.

- Його нема! - сумно вiдповiла Мерi. - Пiсля вашого вiзиту Роген не вiдпустив його...

- Ах так, розумiю!.. - сказав Копилов. - Яке неподобство... Значить, все вирiшено. Вже нiчого не зробиш!..

Мерi схилила голову. Вона давно знала це.

- Не журiться! - м'яко сказав Копилов. - Бережiть сина!..

- Для кого? - прошепотiла Мерi.

- Вiрте в його повернення... Вона похитала головою

- Нi! Моє серце говорить - нi!..

Копилов помовчав.

- Коли вам потрiбнi будуть друзi, - нарештi, сказав вiн, - я буду ждати вас. Вас i сина... Ми - друзi Барвицького i з радiстю допоможемо його дружинi..

Потиснувши руку розчуленiй Мерi, Копилов вийшов.

...Минуло три тижнi. 17 липня 19... року гелiкоптер доставив Мерi в пустелю Нью-Мексiко. Ревучи моторами, вiн плавно опустився на бетонований майдан посеред величезної територiї будiвництва. Вiдкрилися дверi, засяяли прожектори, в їх свiтлi Мерi побачила обличчя Святослава