Щось перехопило їй горло. Мерi тiльки тепер зрозумiла, який вiн дорогий для неї... Вона збiгла вниз по схiдцях. Теплий вiтер з пустелi розвiвав буйну розкошлану шевелюру Святослава, очi горiли дивним неземним блиском.

- Мерi!..

- Святослав!..

Мерi припала до чоловiкових грудей, ледве стримуючи сльози. Потiм пiдняла лице догори. Святослав поцiлував її в очi, але його погляд був не тут. Здавалося, що вiн уже став жильцем iншого свiту... Мерi вiдступила на крок.

- Прощай, коханий мiй! Назавжди прощай!.. Зачекай, не перебивай! Не треба втiшати. Я давно переплакала своє горе... Скоро народиться твiй син... Я зроблю так, щоб вiн був такий, як ти! Я хочу, щоб вiн теж прагнув завоювати Всесвiт, а не дивився в землю...

- Мерi, - простягнув до неї руки Святослав.

- Мовчи! Я знаю, що я безсила проти твоєї безумної мрiї! Хай i син твiй буде таким же безстрашним, та не для себе хай вiн полетить в небо, не для химерних задумiв, а для того, щоб вiдкрити людям великий i розумний смисл iснування!..

Святослав обхопив Мерi трепетними руками, притиснув до серця.

- Прости мене, люба моя! Бережи сина! Роби так, як сказала... А я не можу iнакше!.. Це - сильнiше вiд мене!..

З'явився Роген.

- Мiстер Барвицький! Пора!..

Останнi обiйми. Мерi вибiгла по схiдцях на гелiкоптер, заслiпленими вiд слiз очима дивилася на Святослава, на його зблiдле обличчя. Дверi закрились. Заревли мотори. Гелiкоптер пiднявся в чорне небо.

Мерi забилася в риданнях, впавши на м яке крiсло...

В КОСМОС

...Барвицький i Роген залишилися вдвох. Всi робiтники i службовцi, що були зайнятi на будiвництвi космольота, виїхали кiлька днiв тому. Основний цех i допомiжнi будiвлi були демонтованi...

До вильоту залишилося небагато. Барвицький вирiшив летiти опiвночi. Два космонавти пiдiйшли до корабля, який велетенським громаддям здiймався в нiчне небо. Обидва були одягненi в м якi спортивнi костюми. Барвицький поглянув навколо, на пiски, що простягнулися за межами будiвництва, прислухався до тишi, що панувала кругом, i засмiявся: