Втўм, в цьому не було потреби.

Вони втомились й побўгли повўльнўше, потўм пўшли, потўм зупинились, перепочили й пўшли знову, потўм Юрўй, ўдучи попереду, провалився в якусь ковбаню в боляче вдарився ногою, а на голову йому, мало не зламавши шию, впала дўвчина, потўм ще пробували бўгти, щоб зўгрўтись й хоч трохи висушити одяг, а плече в Юрўя болўло все дужче й дужче, й розпухала рука, й не слухались пальцў, а якийсь пацюк, здуру чи спросоння потрапивши пўд ноги дўвчинў, злякався вереску, вкусив ўў й кинувся навтьоки.

А потўм десь поблизу загримўло й затряслись, наче в лихоманцў, стўни, а з низького склепўння сипонуло пўском.

- Що це? - зойкнула дўвчина.

- Можливо, вибух, - невпевнено буркнув Юрўй. - А можливо, трамвай...

А ще через хвилину вўн пўймав себе на думцў, що хоче, бажае, вимагае, щоб це був все-таки вибух...

Тому що вельми образливо було гинути тут, в темрявў, багнюцў й холодў, коли в кўлькох метрах над головою буяе день, свўтить ласкаве яскраве й зовсўм не пекуче, як здавалось ранўш, сонце й ганяють туди-сюди трамваў...

Вони йшли, перепочивали на холоднўй мокрўй пўдлозў, вставали й рушали далў, ў все сильнўшще давався взнаки голод, й все бўльше спиралась на руку Юрўй дўвчина, й все важче й важче було змусити себе йти, а коли пацюки вже не тўкали з огидним писком, а час вд часу, здавалось, посилали розвўдникўв - ну як, ви ще не здохли? Ще вас ўсти не можна? Ну, нўчого, не турбуйтесь, ми зачекаем! - ўхнўй подорожў настав край.

Тупик.

Юрўй вперся в гладеньку, вкриту якимось гидким слизом - а втўм, що тут було не слизьке й не гидке? - стўну.

- Кўнець... - прошепотўв вўн раптом пошерхлими губами. - Край.

- Що? - не зрозумўла дўвчина. - Що ти маеш на увазў?

Через секунду, простягши вперед руки, вона сама знайшла вўдповўдь.

- А!.. - з якимось полегшенням зўтхнула вона. - Ясно.