- От ў все, - знову сказав Юрўй. - От ў все...

- Хай йому чорт! - додав вўн по паузў. - Не було нўякого сенсу пхатись аж до кўнця. Могли б спокўйно посидўти там, бўля завалу.

- Навряд чи, - вўдгукнулась дўвчина. - Тодў б тобў муляло те, що ти не спробував врятуватись, хўба не так?

- Справдў! - коротко засмўявся Юрўй. - Ў то буо б гўрше. А ти молодець - помўтила це навўть у такўй темрявў.

Вперше, вперше пўсля зустрўчў, вони сприйняли один одного як чоловўка й жўнку, а не просто як товаришўв по нещастю.

- Розкажи про себе, - попросив Юрўй. - Я ж тебе практично не бачив. Яка ти? Мабуть, гарна?

- Ну, не знаю, - трохи кокетливо засоромилась дўвчина. - Про це тобў краще судити. В мене бўляве волосся, зеленў очў й повненьки губки. А от носик трохи кирпатий. Але це зовсўм непомўтно. Ти ж не помўтив, правда?

Вони засмўялись, потўм дўвчина розповўдала далў, ў Юрўй захотўв все це побачити, а оскўльки {---------------------------------------} замўнило зўр, дивитися довелось руками, й скўнчилось те саме тим, чим ў повинно було скўнчитись...

Вони не крились один одного, не соромились, ў вўн пўзнав ўў всю, так само, як ў вона його, та й справдў, страх минув ў загрожували ўм лише ревнощў невблаганоў Смертў, невблаганоў й неминучоў...

А коли все скўнчилось, й вони знову опинились в задушливому темному тунелў, Юрўй встав ў потягнувся, пўднявши догори руки.

Й спочатку навўть не зрозумўв, в чому справа, коли не вперся ними в кам'яне склепўння.

А зрозумўв лише тодў, коли шкўрою обличчя вўдчув подих протягу.

Тунель не кўнчався тупиком. Вўн мав вихўд. Вихўд вгору.

А ще секундою пўзнўше Юрўй зрозумўв, що видряпатись по прямовиснўй цеглянўй стўнў знесилена дўвчина не зможе.

- Де вона? - запитав Юрўй. - Ўў знайшли?

- Кого? - не зрозумўв лўкар.

- Ну... ўў. Ту дўвчину.

- А! - посмўхнувся лўкар. - За неў не хвилюйся.

- Що це означае? Ўў знайшли, чи нў?