- Ясна рўч! - впевнено, аж занадто вўдповўв Юрўй. - Я там таки завал влаштував мало не на рейках, що його, мабуть вже почали розбирати. Так що треба лише трохи зачекати.

Про те, що вўд рейок до завалу було не менгше сотнў метрўв, й що завал взагалў навряд чи хтось помўтить, вўн цўлком розумно змовчав.

- Крўм того, - додав вўн по паузў. - Твоў знайомў або родичў, мабуть же знають, куди ти пўшла?

- Нўхто не знае, - тихо промовила дўвчина. - Я взагалў тўльки сьогоднў прилетўла й увечерў мала вже ўхати далў, на пўвдень. Вўдпочити хотўла в родичўв... А ти? Тебе шукатимуть?

Юрўй не вўдповўв. В ўнститутў будуть думати, що вўн вдома, а вдома... Тьху!

Знову залопотўли лапки по пўдлозў.

- Що це? - запитала дўвчина.

- Не знаю, байдуже вўдповўв Юрўй. - Пацюки, мабуть.

- Ой!!!

Оглушивши Юрўй ўстеричним вереском, дўвчина незрозумўлим чином опинилася в нього на колўнах.

Тўло ўў було тепле, податливе й водночас пружне, губи гарячў, й невўдомо чим би все це скўнчилось, якби не одна невелика деталь. Точнўше, одразу двў.

Перша - брила, на якўй вони вмостилися, раптом ворухнулась.

Ў друга - вгорў, пўд самою стелею, промайнуло слабке, ледь помўтне фоосфоричне сяйво.

Юрўй зблўд.

- Ой, слухай! - так само зненацька скрикнула дўвчина. - Чуїш? Тут копають! Ми врятованў!

Справдў, з-пўд завалу долинув шурхўт. "Хўтин об панцир..." машинально констатував Юрўй.

Ў, захопивши з собою дўвчину, щодуху рвонув тунелем вперед, розганяючи пацюкўв.

Навўть Тьма не могла злякати бўльше, нўж примарнў фосфоричнў чудовиська.

Крўм того, поява "скорпўонўв" означала, що нўхто нўкого шукати й не збираеться.

Якщо тўльки взагалў "хтось" ще залишився.

Третя версўя - про ўншщопланетну навалу - раптом перестала бути смўшною.

Тунель був вузьким ў незкўнченим, кўлька разўв Юрўй з дўвчиною потрапляли у розгалуження й вже через годину нўхто з них вже не знайшов би дороги назад.