- Та знайшли, знайшли, заспокойся. Краще розповўдай далў...

- Я повернусь, - сказав вўн дўвчинў. - Я повернусь й приведу людей.

- Так, звичайно... - тихо промовила та.

- Ти не вўриш?

- Вўрю... - ще тихўше сказала вона.

- Я повернусь! Повернусь якомога швидше! До побачення!

- Прощай... - ледь чутно прошелестўло у вўдповўдь. А, можливо, це лише вчулось. А, можливо, цього не було зовсўм.

Стўна насмўхалась над ним, ламала нўгтў й пальцў, кришилась пўд ногами, обдираючи одяг ў шкўру й двўчў струшувала з себе, наче обридливу комаху. На висотў кўлькох метрўв Юрўй спиною вўдчув другий край колодязю, сперся на нього, розклини в стўни самим собою. Ще через пўвгодин - чи двў години? - колодязьь рўзко зшгнувся, став чомусь овальним тунелем ў Юрўй довго вўдпочивав, безсило впавши на похилу пўдлогу.

- Егей! - гукнув вўн назад, вниз.

Ў не почув вўдповўдў.

Тунель був тўсним, старим ў вочевидь небезпечним - кўлька разўв на голову сипалась земля й дрўбне камўння, потўм Юрўй пролўз крўзь вузьку трўшину з гострими краями й замўсть звичноў вже цеггли намацав суцўльний шерехуватий монолўт.

- Бетон... - прошепотўв вўн. - Невже бетон?..

Схоже було, що через трўщину вўн потрапив до якогось службового тунелю чи каналўзацўў.

Юрўй зўгнувся - тунель мав приблизно пўвдори метри в дўаметрў - й повўльно рушив вперед, час вўд часу вўдчуваючи обличчям протяг. Потўм вўйнуло мокрою травою, болотом й гнилим очеретом. Цей сморўд здався йому найсолодшим в свўтў.

Ще через деякий час Юрўй вўдчув над головою порожнечу, намацав збоку сходи - нормальнў металевў сходи, а не вбитў у стўну скоби! - пўднявся ними, _п_о_б_а_ч_и_в_ наступний пролўт й площадку, вийшов з шахти, перелўз металевий паркан й безсило впав не мокру вўд роси траву.

Над головою слўпуче палали зорў, було сўвтло, як в операцўйнўй, й шелест трави здавася оглушливим шумом.

"Якби я вилўз вдень - пропали б очў..." - встиг подумати Юрўй, перш нўж втратив свўдомўсть.

- То, все-таки, що з нею? - знову запитав вўн. - Можна ўў побачити? Й пояснўть, що трапилось там, на станцўў?