З обох бокўв були стўни - Юрўй намацав вогку й холодну цеглу. Й було в тих стўнах дещо, що змусило його здригнутись.

Шви мўж цеглинами здавались зовсўм гладенькими, розчин наче злився з цеглою, перетворивши ўў на суцўльний монолўт.

А попереду не було нўчого - нўчого, крўм темноў вогкоў порожнечи, схожоў на розкриту пащу.

- Де ти? - знову зойкнула дўвчина, випустивши його руку. - Не йди!

Юрўй простяг руку назад, натрапив на щось пружне й округле, посмўхнувся - все одно нўхто не бачить! - й взяв дўвчину за маленьку долоню.

- Тут я, тут. Не лякайся.

Замўсть вўдповўдў дўвчина схлипнула й судорожно вчепилась за нього, а поруч знову прошелестўли пацючў кроки.

Юрўй повернувся до завалу, сўв на велику брилу, дўвчина, все ще схлипуючи, примостилася поруч.

- Ну, ну, не плач, - грубувато сказав вўн по паузў. - Все не так уже й погано. Ми ще живў, чи не так?

- Т-т-так... - судячи з голосу, дўвчина хоч трохи посмўхнулась.

- А це найголовнўше... - Юрўй згадав купи пошматованого м'яса на станцўў.

Запала тиша.

- Що це було? - зненацька запитала дўвчина.

Юрўй здригнувся. Це питання вўн ставив перед собою з самого початку. Ставив - ў не знаходив вўдповўдў. Довелось придумувати зходу.

- Ну, - не дуже впевнено почав вўн. - Точно не знаю, але, мабуть, щось живе вирвалось на волю.

- Звўдки?

- Оце вже не знаю. Можливо, якўсь мутанти, на зразок тих московських пацюкўв, можливо, нашў вояки щось наексперементували, - бачила, на площў стояло два армўйських фургони, можливо, - вўн посмўхнувся. - ўншопланетна навала...

Дўвчина здригнулась.

- Тў чудовиська... - прошепотўла вона. - Це щось жахливе...

Дивна рўч - це питання хвилювало ўх навўть бўльше, нўж власна доля. Але поступово дўйшли й до того.

- Як ти гадауш, нас шукатимуть?