4

здоровенні зеленаві груші,— їжте,— простигнув Миколі і Сашкові.

— Соло-одкі, — покуштувавши, прицмокнув Сашко.— У нас дома таких нема. І у вас, Миколо, нема.

— Де б вони у вас взялися? Це діда Артема щепи. Перший рік уродили,— пояснив Сергій.— Ви беріть,

їжте...

— Не треба. Попробували й досить,— сказав Микола.— Слухай, Сергію, що то за дівчина, яку ти

підвозив зі станції?

— Я? Коли?

— Сашко, коли це було?

— Позавчора. Ні, позапозавчора.

•— А ви звідки знаєте, що я її підвозив?

— Ми... ми...-— зам'явся Микола.— Сама розповідала... Як розпитувала в нас дорогу... Там, у селі...

— Що ж вона вам іще казала?

— Більше нічого. Тільки те, що ти підвозив її зі станції. То хто ж вона така?

— Хтозна. Допитувався — не сказала. Мабуть, до когось у гості приїхала. У клуб на танці запро шував —

не хоче, каже: «У нас із вами танців не вийде». А в мене з усіма получається. І краков'яка ніхто краще не

танцює. ■

«Як добре, що вона більше не бачилася з цим прицюцькуватим Сергієм,—думав Микола.—А то могла б

розповісти йому про них із Сашком. Знали б тоді і він, і його батько, і всі знали б, хто рвав у саду яблука, хто

гілку відчахнув».

— На, правуй, а ми покуримо,— Сергій передав віжки Сашкові.

Витяг з кишені сигарети, простягнув пачку Миколі.

— Не хочу,— закрутив головою той.

— А-а, забув: ти — школяр. Нічого, бери, тепер канікули.

— Жарко, не хочу,— скривився Микола.

— Ну й дурний. Бачиш, які сигарети «Запашні», ще й із фільтром. На станції виміняв в одного

корешка за груші. В наш сільмаг таких не привозять.

Сергій запалив сигарету, попахкав нею, доки розкурив, натягнувся, випустив носом дим, замріяне л:

— І чого це в голови колгоспу # свій заступник, в усяких директорів та начальників є, а в їздових нема?