станції, за п'ять кілометрів од їхнього села. Сергій охоче їх брав з собою, коли возив туди з колгоспного саду
черешні, абрикоси, яблука. По дорозі майже завжди, як оце й сьогодні, злізав із воза, ішов або спати в скирту,
або десь тинявся, а вони вже самі їхали далі. Повертали назад, зупинялися в домовленому місці, і він знову сідав
на воза й брав віжки.
Це тільки бригадир дядько Василь боїться довіряти хлопцям коней. Скільки разів просили, щоб поставив
їздовими... «Підождіть,— каже,— нехай у вас чуби повідростають, як у Сергія, тоді й коні слухатимуться. А
зараз, поки канікули, купайтеся, рибу ловіть, ганяйте духопела (це він так називає футбольного м'яча), батькам
5
дома допомагайте».
Бригадир, мабуть, як ото й Сергій, думає, що Миколі і Сашкові кортить покататися. Ну й даремно так
думає! Хіба це катання... на возі?! Хіба мало для цього в колгоспі всяких машин? Сідай і катайся скільки хочеш.
Ні, не тому вони просяться. Хлопцям припали до серця оті поїздки на станцію. Це ж мовби подарунки везеш
людям. Набереш у саду повен віз акуратних ящиків з яблуками, або грушами, або сливами, та ще такими
красивими, запашними, добрими, що всю дорогу летить слідом цілий рій настирливих ос і бджіл. Здаси на
пункт, і помчать вони поїздом чи й літаком кудись далеко-далеко, де, може, й літом свище хуртовина, тиснуть
пекучі морози. Смакують там люди чудові плоди, хвалять і дякують тим, хто виростив їх, і тим, звісно, хто
привіз.
Наблизившись до крутого спуску, хлопці повставали з воза, наділи на заднє колесо вичовгане залізне
гальмо, Буланого взяли з обох боків за вуздечку та й з'їхали з гори.
Через залізничний переїзд Микола сам узявся правити конем, бо вважав себе їздовим досвідченішим за
Саитка. Звернули у широкий двір приймального пункту.