— Ну й грушки ж у вас пахучі. Як мед — прицмокнув язиком вагар.— Наче пасіку завезли... Давайте,

хлопці, ставте ящики он туди,— показав на величезні ваги.

Микола а Сашком притьма кинулися розвантажувати воза.

І ось вони вже повертаються додому.

Палке серпневе сонце стояло майже в зеніті. Хлопці простяглися ниць на возі, а Буланий плутав ногами і

ритмічно помахував головою, ніби вклонявся всім зустрічним.

Під горою звернули до криниці, витягли удвох велике й важке дубове цебро, самі напилися холодної

джерельної води, почастували з корита й Буланого. Аж полегшало. 1 коник зразу підбадьорився й одним духом

витяг воза на гору.

Звідси починалася земля їхнього, лепехівського, колгоспу.

Навкруги, скільки оком кинеш, рівне-рівне поле. Жодного горбочка, жодної улоговинки. Ніби його

навмисне вирівняли велетенські бульдозери і катки.

На полі, зораному, чорному, жовтіють скирти, і лише якийсь чоловік ходить по ріллі з метрів-кото. На

дорозі ні машин, ні підвід.

Микола і Сашко знову повлягалися на возі, тепер уже голічерева, прикривши від сонця обличчя картузами.

Та й гарно ж як! Легенько повівас вітерець, у придорожніх травах тріщать коники, в небі співає жайворон.

Потягло і хлопців до співу. Перший зачав Сашко, стиха, впівголоса:

Ой на горі та женці жнуть, Он на горі та женці жнуть,—

повторив двічі.

Л попід горою Яром-долоною Козаки йдуть,—

підхопив Микола,—

Ген, долиною. Гри, широкого Козаки йдуть...

Проспівали цю пісню, нову яятягли, про космонавтів, потім солдатську, маршову.

— Диви, я й не знав, що ви такі співучі,— . промовив раптом хтось у них над головами.

Посхоплювалися — бригадир ішов поруч із возом. І де узявся? Ага, так то він ходив із метрів-кою по ріллі.

— Дивлюся, віз котиться дорогою, а на ньому нікого... Підвезете мене?