— Сідайте,— посунулись хлопці в передок. Бригадир спершу поклав на воза метрівку, тоді
й сам умостився.
— Куди ж ви Сергія поділи? — поцікавився. Микола і Сашко перезирнулися: оце халепа!
Ну й ґави, не могли раніше вигадати, що сказати, коли таке станеться.
Сашко схитрував — зразу вхопив батога, почав підганяти Буланого:
— Но! Но!..
Микола довгенько м'явся, плямкав губами, не знав, що відповісти.
— Чи, може, ви його заодно з грушами здали? — пожартував бригадир, бачачи, що хлопці щось
приховують.
•— Та ні,— буркнув Микола.— Він те... як його... захворів.
•— Захворів? — звів брови дядько Василь.
— Угу,— кивнув Микола.— Живіт розболівся.
— Де ж він?
— Коло скирти зостався.
— Чого ж до лікаря не пішов?
— Не міг.
— Та-ак,— примружив бригадир очі,— справа серйозна... Що ж, оце ви самі й на станцію їздили?
— Самі.
— Знаєте, куди там здавати фрукти?
— Знаємо,— тепер уже і Сашко обізвався.— Нам не первина. Не раз туди їздили... з Сергієм.
— Ну, то поганяйте швиденько, будемо хворого лікувати.
Сашко стьобнув Буланого, і віз покотився путівцем.
6
Бригадир далі не розпитував. Хлопці теж сиділи мовчазні, насуплені.
85
Нарешті показалася скирта.
— Кличте,— звелів бригадир, коли віз спинився.
Сашко вдихнув на повні груди повітря і пронизливо свиснув. Прислухався. Сергій не озивався. Свиснув
удруге, ще голосніше. Не чути.
— Мабуть, таки потюпав до лікаря,— сказав Микола.
— Ага, видно, потюпав,— і собі поспішив додати Сашко.
Сподівалися, що Сергій не розчув, і бригадир не догадається про їхню брехню.
Та дядько Василь зіскочив із воза і до скирти: