— Ану, подивимось. Може, дуба врізав. Попростували втрьох до скирти. Микола і Сашко йшли з

похнюпленими носами.

— Сергі-ію! — погукав бригадир. Зашелестіла солома. Дядько Василь швидко

ступив за ріг скирти.

— Чого? — висунулася з соломи розпатлана Сергієва голова.— Чого горланите? — побачив

хлопців.

— Вилазь. Уже приїхали,— сказав Микола.

— Квитанцію не забули?

— Не забули,— буркнув Сашко, витираючи рукавом піт із лоба.

Сергій неквапливо виліз, потягнувся.

— Ух, і завдав хропака. Красота-а!

— А живіт як твій? — спитав Микола.

— Який живіт? — здивувався Сергій.

— Ну, той, що болів. Забув хіба? — заморгав Сашко.

— Чого моргаєш, дурню? У кого болів? Що ви верзете?

Хлопці ладні були крізь землю провалитися.

— От артисти, от комедіанти! — вийшов з-за скирти бригадир. Сергій аж очі вилупив од несподіванки.

— Треба було раніше прорепетирувати... То кажеш, Сергію, «красота»? Гм, я думаю — робота робиться, і

хропака добрячого можна завдати. Тепер мені ясно, чого ти про помічника торочив. Доведеться-таки його дати

тобі. Законного...

Видно, Сергій не лише Миколі і Сашкові говорив про помічника для їздового.

86

— Ну що ж,— вів далі дядько Василь,— наняй знов у сад, сьогодні ще раз одвезеш груші. А зав тра

приходь на бригаду, вирішимо, як учинити з тобою. І ви, хлопці, приходьте. Обов'язково приходьте.

Дядько Василь узяв із воза метрівку і подався навпростець через буряки до тракторів, що стояли за кілька

гонів од скирти.

Ох і перепало ж тоді Миколі та Сашкові від Сергія! І дурними, і бовдурами, і розтелепами — чим тільки

він їх не обзивав. А як розібратися, то сам же винен...

Другого дня рано-вранці хлопці побігли на бригадний двір. А що, коли дядько Василь і справді призначить