Коли б не ця пригода, Микола і Сашко возили б на станцію фрукти з колгоспного саду до кінця літніх

канікул. Дарма, що Сергій ображався на них, ще більше старий Ш моргун сердився. Ніби вони винуваті, що

Сергія перевели на іншу роботу. Кожного разу, як виїжджали з саду, сторож нишпорив у їхньому возі, думав,

може, вкрали собі тихцем яблук або груш. А якщо не було поблизу садівника діда Артема, то навіть кишені

обмацував.

Хотів, дуже, мабуть, хотів спіймати на кра-жі, щоб і їх зняли з їздових. Але хлопці не дурні, нічого тепер не

займали в саду. Хіба коли дідусь Артем чимось пригостить, тоді візьмуть, не відмовляться. Знали, за це ніхто не

лаятиме.

Ще заборонив Шморгун приводити в сад Кудлая, бо собака, тільки побачить йоі^, одразу починає гавкати.

Дідусь Артем зовсім не такий, як Шморгун! Він радий був і за онука свого Сашка, і за його друга Миколу,

що вони ие байдикують. Сам невтомний трудівник і шанував тих, хто трудиться. Дідусеві скоро вісімдесят

виповниться, а він і не думає про відпочинок.

Трапилася та пригода з хлопцями за тиждень до початку нового навчального року.

Одного дня зранку повезла воші на станцію іуш-

ви. Найкращі 1 найсмачніші в їхньому колгоспному саду сливи з гарною назвою—«мліївчанки». В'їхавши

у двір заготівельного пункту, де стояло вже чимало вантажних машин і підвід, Микола притримав коня.

— Хто крайній?

— За мною ставай,—сказав вусатий дядько.— Звідки ви, чи не з Лепехівки, бува?

— З Лепехівки,— відповів поважно, закручуючи на поручні віжки.

— По коню пізнав. А Сергій де?

— Ми самі...

— Що це у вас в колгоспі старших не знайшлося?

Хлопці промовчали. Аби дядько не висловив свого зневажливого ставлення до них як до їздових, вони

охоче розповіли б йому, куди подівся Сергій, можливо, навіть похвалилися б, що тепер самі возитимуть фрукти