на станцію. А так — не варто й балачку затівати.

Розгнуздали коня, поклали йому свіженької отави.

— Сашко, держися черги, а я походжу по станції, подивлюся,— розпорядився Микола і рушив з двору.

Сашко постелив під возом трави і ліг у холодку, бо сонце вже височенько підбилося й добряче припікало.

Черга посувалася повільно, і скоро Сашко став нудитися.

«Може, попросити цього вусатого, хай за конем наглядає, а самому теж піти? —■ подумав.— Саме он

формується состав. Ач як паровоз висвистує!..»

Уже підступив до дядька, аж тут його увагу привернув гурт станційних хлопців, що бавилися біля колонки.

Один з них, затиснувши долонею відкручений кран, пускав навкруги себе віяла соди, а решта з вереском

намагалася оволодіти колонкою.

Сашко виліз з-під воза і так захопився грого, що й сам незчувся, як опинився серед гурту.

— З того, з того боку забігай! — кричав він, вимахуючи руками.

Коли ж його полоснув холодний струмінь, рішуче кинувся вперед і опинився біля колонки. Відтоді забув

про все на світі. На нього йшли в наступ хлопці, а він захищався по-геройськи. Незабаром жоден з наступаючих

не залишився сухим. Правда, і Сашко був мокрий-мокрісінь-кий, та це пусте, тепер літо, сонце — швидко ви-

дохне.

Невідомо, чи довго ще зумів би Сашко утримувати колонку, коли б вусатий їздовий не погукав його до

воза.

— Ти чого сюди приїхав, фрукти здавати чи водичкою хлюпатися? — напався дядько.— І куди тільки

правління дивиться: такому ще без штанів бігати, а вони до серйозної справи приставили!..

Якби це він сказав наодинці, то Сашко, може б, змовчав. Але ж у дворі стільки народу, та ще й станційні

хлопці стоять і слухають.

— Правління само знає, куди кого приставляти. Ви йому не указ,— відрубав сердито.

Дядька це ще більше розпалило.