— Бач, які вони тепер розумні. Ти йому — слово, а воно тобі — десять. Колись батько взяв би та
лозиною, лозиною, щоб на старших не огризався...
Як прискіпався, хоч ти безвісти тікай. Добре, що його черга скоро підійшла, поїхав до вагів.
Наступним мав здавати сливи Сашко. Він нервував, поглядав на ворота, чи не йде Микола,— адже сам не
зможе зняти з воза ящика.
Прибіг Микола уже тоді, як вагар махнув рукою, щоб під'їжджав ближче.
— Де ти так довго був? — накинувся на нього Сашко, смикнувши за віжки Буланого.
— Хіба я довго? Тільки подивився на поїзди. У-у, коли б ти бачив, як паровоз маневрує!
— «Маневрує», «маневрує»! Більше тобі ніколи не повірю...
Здали сливи, одержали квитанцію.
8
— Чого ти мокрий? — лише тепер помітив Микола.
— Та-а, під краном оббризкався,— нехотя відповів.
Після сутички з вусатим йому не хотілося розповідати про гру біля колонки.
Сливи здали, одержали квитанцію і одразу рушили додому.
Микола сидів у передку, правив конем, а Сашко, тільки-но поминули переїзд, зняв мокру сорочку, виставив
її на гарячий зустрічний вітерець, щоб просихала. Обидва мовчали, кожен думав про своє.
«Чого це він узявся мною командувати? — розмірковував Сашко.— Зроби те, піди туди... Що я, менший за
нього? Ну на зріст він вищий і сильніший. Але хіба це по-товариському — хвалитись силою? Ні, так далі не
буде! Дзуськи!..»
Миколу бентежило інше. Побачив на станції, як формується состав, як паровоз переганяє з місця на місце
вагони, і знову зароїлися його думки навколо вдосконалення. Правда, досі вдалих винаходів він ще не придумав,
та спробувати ще раз можна.
Цієї весни під час цвітіння фруктових дерев передбачалися заморозки. Про це заздалегідь повідомляло
радіо, писали газети. Щоб морози не заподіяли шкоди садам, радили окурювати їх димом. Але ж клопоту з цим