чимало — розводити по садах вогнища. Ось Микола й знайшов, здавалося, чудовий вихід. Що, коли від димаря

провести в сад трубу? Топиться в печі або в плиті, вариться там, хату обігріває, а заодно й сад оку-рюється.

Адже це дуже вигідно і головне — ніякої мороки. Почав був уже й трубу з дощок збивати. Жаль тільки, що мати

не дала докінчити. Розламала, розкидала його незвичайну споруду. Ще й полаяла:

— Хату мені спалити захотів!..

Був у Миколи ще не менш важливий винахід для садів.

Найбільші шкідники вишень, як відомо, шпаки і горобці. Тільки-но дозрівають ягоди, вони цілими зграями

налітають на дерева. Отоді й з'являю-ться над садами химерні опудала у драному одязі, у старих, потертих

шапках. Та шпаки і горобці швидко звикають до нерухомих сторожів і кезабаром до того нахабніють, що

сміливо сідають і на самі опудала.

Микола зробив опудало нової конструкції. Руки в нього вимахували, голова кивала, бо до них були

прив'язані довгі мотузки. Смикне за одну мотузку — піднялась рука, смикне за другу — звелася друга, за третю

потягне — закиває голова.

Шпаки і горобці, ніби шуліки, розліталися всю-дибіч від нового страхопуда. Та й цього разу мати

втрутилася.

— Дурне ти собі діло придумав,— сказала.— Як ото вже морочитися з опудалом, то краще самому

кишнути на шпаків, вони й полетять.

Це так, коли в маленькому саду, тут, може, воно й справді не потрібне. А якщо в колгоспному? Там можна

поставити одразу десять, двадцять, п'ятдесят удосконалених опудал і від кожного протягти мотузку на вишку.

Тільки закружляють шпаки чи горобці біля якогось опудала, тим і смикай. І не треба бігати та кишкати. Сиди

собі і пильнуй...

Попереду показався гайочок. Микола потягнув за віжки, звернув Буланого з дороги.