— Сашко, за мною!

Добігли до бурякової плантації неподалік саду і впали у вузьку канавку.

— А Кудлай де? — спитав Микола стурбовано.

— В поса... посадці,— сопів Сашко.

— Та він же нас викаже! От іще... Кудлай! Кудлай! — погукав упівголоса, не підводячись.

Собака прибіг, але в канавку до хлопців не поліз. Стояв, висолопивши червоного язика, і дивувався: чого то

їм заманулося ховатися?

Микола схопив Кудлая за лапу, втяг і його в канавку.

З Сашка ручаями стікав піт. Заливав очі, капав великими краплинами з носа, підборіддя. І втома налягала

така, що важко було й поворухнутися. Навіть коли собака лизнув по обличчю мокрим язиком, і тоді він не

знайшов сили одштовхнути його, а тільки відвернув голову.

Микола не дуже вморився, міг би ще бігти та бігти. В нього лише у вухах дзвеніло, наче після лункого

пострілу: «Держіть!.. Ловіть!..»

Спершу чулося, як гупають по землі важкі сторожеві чоботища (він не знімав їх і влітку, казав, що ноги

крутять), потім затріщали сухі падалішні гіллячки в посадці. Шморгун, видно, вибіг на дорогу. Стояв, лаявся,

обіцяв почастувати «злодюг» сіллю з дробовика.

Далі трохи вгамувався, почав скаржитись комусь.

— Одбою нема... Як саранча лізуть... З листям обносять, а ти одвічай тоді за них. Ач, як уже

розперезалися, сортове дерево обпанахали та ще й гілку відчахнули!.. І чиї то вони, анциболи?.. Чого їх тільки в

тій школі вчать?..

«От добре, що не впізнав! — раділи хлопці.— Знав би хто — було б...»

— Гляди, Сашко, не проговорись нікому, що ми в саду були,— пошепки застерігав Микола.— Спитає

Олег, чого на річку не прийшов, скажеш— не зміг, батькові щось там помагав.

— Угу, я так і скажу: татові помагав на ставку.

Хлопці знову прислухалися.

— Звісно, негарно це,— обізвався незнайомий дівчачий голос, коли Шморгун наговорився вволю.— Але в