Мігеля де Сервантеса. Так у ній виведені герої: один худий-худющий, довгий, як жердина, а другий

опецькуватий.

— «Жерди-ина»... «опе-ецькуватий»...— перекривив дівчину Микола.

Прив'язла чогось, ішла б, куди зібралася. Дон-Кіхота й Санчо Пансу якихось придумала, ліпить до них.

Незнайомка зовсім не образилась на Миколині грубощі.

— Ну, ви ж і ховаєтесь,— усміхнулася.— Як той страус: усуне голову в пісок і думає, що його не видно...

Стою, розмовляю з сторожем, бачу — з канавки собачий хвіст метляється. Як дядько не помітив?!

«Чортів Кудлай таки підвів. Зажди, притнеле-по, більше ніколи не візьму з собою. Прив'яжу

дома, сиди, скавучи, хоч лусни!» — картав у думці Микола свого собаку, наче той міг знати, що з канавки

не слід висовувати хвоста.

— Сашко, ходімо! — владно скомандував Микола.

Та Сашко ступнув раз, другий і зупинився. Щось боляче шпигало в п'яту, мовби аж до потилиці діставало.

— Колючку, мабуть, загнав,— скривився.

— А ти витягни,— порадила дівчина.

Він присів на горбку, послинив п'яту, пошкріб нігтем.

— Аби це голка...

— Ось на брошку,— відстебнула на светрі червону маківку.

Сашко довго водив по п'яті шпилькою від брошки, але колючки так і не знайшов. Йому було незручно,

2

заважали яблука в пазусі.

— Давай я вийму,— взяла в нього брошку.

Та тільки доторкнулася до п'яти, Сашко ойкнув і смикнув ногу.

— Ти не дивись, тоді не болітиме.

Він одвернувся, і дівчина виколупала довгу жовту колючку.

— З акації,— визначив Сашко.— Дякую.

— Чому ви босоніж бігаєте? Ще й пальці позбиваєте.

— Так легше, ніхто не дожене.

Засунув руку за пазуху, дістав велике червонобоке яблуко, подумав трохи, витяг ще одне, менше.