— На! — простягнув дівчині. Та, повагавшись трохи, взяла.

— Запашні,— похвалила.

— їж,— сказав Сашко.

Витерла менше яблуко хусточкою, вкусила.

— Ох і кисле! — скривилася. Покуштувала й друге.

— Таке саме... Навіщо їх рвете? Це вимові, зелені ще!

— Хоч таких попробуємо, бо спілих нам не перепаде,— відповів Микола.

Хлопці витягли й собі по яблуку і, неквапливо простуючи дорогою до села разом із дівчиною, так

заходилися їх трощити, наче ніколи в житті нічого смачнішого не їли. А щоб скривитися — ні разу, лише

прицмокували від задоволення.

— У вас дома немає садків? — спитала незнайомка.

— Чого б це не було? Є!

— Чому ж тоді в колгоспному крадете?

— А хай він не буде таким.

— Хто це «він»?

— Та хто ж — Шморгун! Весною, коли гусінь треба було оббирати, запрошували в сад. Усією школою

ходили. А тепер і близько нікого не підпускає. Садівник дідусь Артем кличе, а цей — жене. Ще й

дробовиком погрожує.

— Він тільки Олега пускає,— докинув Сашко.

— Якого Олега?

— Та сина свого меншого... А той хвастає, що все перепробував у саду. Вчора приніс і цих ось яблук,

нового сорту, що дідусь Артем вивів. Відрізав ножиком нам по малесенькій скибочці.

— І старший його, Сергій, отой, що ти з ним їхала, теж пасеться на колгоспних яблуках та грушках...

— обурювався Микола.— Як почав сторожувати, то викорчував дома весь садок і засадив помідорами та

огірками для базару. Везе Сергій здавати колгоспні фрукти, то й матір з корзинами бере з собою на

станцію, щоб спекулювала.

— Ні, що не кажіть, все одно недобре ви робите,— осудливо мовила дівчина.— Це ж не сторожів сад, а

колгоспний. Упіймає котрогось, то буде непереливки. Знатимете!

Сашко перестав жувати яблуко. Микола не зважав на її слова, поглянув на дівчину зверхньо: